Історія про Тараса Чорновола і Аліну Михайлову насправді не лише про речі, які крутяться навколо них самих. Звісно, у цих речах коріниться причина конфлікту, а не в якихось втручаннях невідомих масонів. Суспільство роз‘ятрене і роздратоване. Люди хочуть скандалу і він таки стається навіть з іскринки. Цей пост скоріше за все не задовольнить обидві сторони - і слава Богу! Є ще третя логіка. Точніше, вона якраз перша.
Це ще одна ситуація, яка показує зріз того що наше суспільство досі звертає величезну увагу на внутрішні чвари, вони лишаються центром роздратування, а цілі політичні табори людей не сприймають одне одного категорично настільки, що порівняння з інших проросійськими діячами для них стає нормою. Звинувачення Чорновола на адресу Михайлової були спробою винести її за межі прийнятного в суспільстві. Перетворити з політичного опонента на ворога. Мабуть, таке саме значення має вкидання Чорновола у смітник. Редукція іншої течії до Путіна зараз стала універсальною категорією. Але насправді від цього гірше не Путіну, а нам.
«Дегуманізація ворога» і акула - це теж була цікава дискусія. Бо там усі активно в підсумку дегуманізували одне одного. Через редукцію до Путіна. Одні виявлялися прихильниками підходу «це Путінська фігня бо…», а інші розвертали її у інший бік.
Той, хто не згодний зі мною - той і Путін. Той, хто мене обіллє брудом - той двічі Путін. Ось і вся політична риторика нашої сучасності. В загальному такі речі самі по собі це додаткова криза для самої екосистеми.
Чим внутрішньополітичний опонент відрізняється від зовнішнього ворога? З першим - можливі і часто дуже навіть потрібні нормальні коаліції, взаємини і можливість самої угоди. З ким можливості угоди немає - то це з ворогом. Ворог «за межами» доступного і прийнятного, з ним не те що дітей хрестити - з ним і говорити зась.
Проблема і в іншому. Активна частина українського суспільства замішана на патріотичних дріжджах. Критерій хто більший патріот завідомо проблемний і породжуючий конфлікти: усі мають щодо патріотизму різні способи демаркації. На межах цієї демаркації стаються суперечки, які переростають у ворожість. Далі вони самолегітимуються - кожен випад однієї сторони проти іншої породжує новий випад, цей новий випад стає підставою для відповіді. «Хто перший почав» - найдурніше що можна вигадати в цьому становищі.
Ось цієї дегуманізації у нас не помічають - помічають іншу, ту яку вигідно помічати. Бо вигідно ж прирівняти діяча з іншого табору до Януковича! Вигідно ж у ньому розгледіти Портнова чи Путіна. Круто назвати опонента прихильником Коломойського. Чи стало погано від цього усім згаданим персонажам? Ні. Коли ми виносим опонента в пул ворогів, ми оголошуємо total krieg. Мені б дуже хотілося щоб у підсумку такого total krieg лишився лише один табір, який і може вважатися правим за результатами бою, але цього не буде. Війни закінчуються бо закінчуються ресурси, срачі тривають вічно бо ресурси для них в самій людській природі. А отже, total krieg не має кінцевої точки.