Російська катавасія з «особливою російською стежкою власного розвитку», що стала зовнішньою завісою Путіна, безумовно властива самій російськості. Та ми даремно так сильно звужуємо оптику свого погляду: насправді Росія не «бореться із Заходом усе своє існування», хоч ця теза зручна і нам, і самим російським землянкофілам (не знайшов нічого кращого аби замінити їхнє «почвенник»). Росія існує у складній циклічності взаємин із Заходом - конфлікт-розрядка-конфлікт десь щонайменше із часів Кримської війни. І для нас особливу проблему становить не те, що РФ назавжди проти Заходу, а якраз те, що колись може статися та неприємна чергова «розрядка». Бо це час, коли Захід *раптово* вірить, що ця розрядка це пролог до стабільнішого «назавжди» порядку. Цей патерн зміни розрядок на конфлікти варто підкреслити особливо. Бо він відтворюється не випадково, а радше є своєрідним фреймом стратегічної культури російського керівництва.
СРСР 1960х були досить близькі до натискання ядерної кнопки. Після цього робляться «рухи тілом» і раптом Брєжнєв і його оточення починають говорити про розрядку відносин із США. Паралельно у США обирають президентом Ніксона, він робить чималу ревізію зовнішньої політики штатів і просто *кидає* своїх стабільних партнерів у Азії - Японію і інших, по суті увесь антикомуністичний блок SEATO, що тоді склався в Азії і розпався у підсумку протягом 1970х. Кидає на користь КНР, виводячи з ООН Китайську республіку (ту, що Тайвань) і дає місце в Радбезі ООН КНР. Ніксон виводить війська з В’єтнаму, антикомуністичний блок в Азії розпадається.
СРСР нечувано теплішає у стосунках із Західною Європою - покладаються відомі нам газові труби, якими газ має доставлятися до ФРН. Натомість, Західна Німеччина визнає непорушність кордонів, що склалися після 1945 року в Європі - тобто де-факто, визнає існування комуністичної ГДР і не претендує на її території. Важливу роль у проведенні операцій по просуванню потреби зафіксувати непорушність кордонів у середовищах в Європі тоді зіграв співробітник КДБ Філіп Бобков, який згодом доросте до генерала спецслужб. Він зміг досить вдало і глибоко посіяти цю тезу у західнонімецькій медійці, підготувавши ґрунт для подальших рішень в дусі «конвергенції».
Врешті, в 1970х західні «уми» починають говорити про конвергенцію. Умовно кажучи, це політика наближення двох систем, і їх поступове уподібнення задля уникнення глобальної війни. В СРСР завозять пепсі-колу, а Захід ближче підходить до уявлень про «соціальну державу» як бажаний норматив. Врешті, у Відні виникає Міжнародний інститут системного аналізу, де командировані від СРСР фахівці вивчають ринкову економіку задля її часткового впровадження у себе. Гайдар, Чубайс та інші патріархи 90х взялися саме звідти.
На піку цих розмов про конвергенцію відбувається нечуване - гучне вторгнення СРСР у Афганістан. Фіксуючи максимальні прибутки від вигідних цін на нафту, Москва *раптом* здійснює показово гострий крок і входить в нову фазу конфлікту із Заходом.
І так з 1980х було кілька разів. Конвергенції, розрядки і перебудови змінювалися раптовими конфронтаціями. В усіх випадках підкреслено перехід в конфронтаційний етап саме діями росіян, в умовах коли досить таки вигідне співіснування із Заходом нібито диктувало, що ніякого конфлікту більше не буде ніколи. Між іншим, в 1914 році в повітрі витала така сама теза щодо Німеччини і Британії - мовляв, великої війни не буде, бо ж німці і британці так сильно торгують, що їм це невигідно.
До чого я це веду. Насправді до того, що РФ може піти на штучну демократизацію після смерті Путіна. Звісно ж, не тому що їм так потрібна демократія. А тому, що їм буде потрібний новий етап конвергенції задля вирівняння своїх інтересів у взаєминах із Заходом, «збору ресурсів», посилення взаємної залежності і переходу до підготовки нових етапів протистояння. І тоді нова війна теж може статися *раптом*, так само як і вторгнення в Грузію 2008 року, після майже десятиріччя вигідних для РФ цін на нафту. Захід буде вчергове думати, що «торгівля» когось може убезпечити від війни чи конфлікту.