Трохи більше ніж 30 років тому, 1 липня 1993 року в Єкатеринбурзі було оголошено про створення Уральської республіки замість існуючої на той момент (і нині теж) Свердловської області. Історія ніби невелика, але в кількох моментах показова, аби зрозуміти що стає можливим в умовах бардака, який точно спіткає РФ чи-то на схилі Путіна, чи-то вже після нього.

Це був досить унікальний випадок: по суті, статус республіки проголошувався не активістами сепаратистських рухів (які, тим не менш, на Уралі існували і, певне, є досі), а регіональною владою. По-друге, це російський етнічно регіон, тож такий стрибок до більших повноважень виглядав дійсно унікально. Окрім того, навіть кандидат в депутати від Уралу Борис Єльцин під час виступу в Уральському політехнічному інституті в 1990 році заявив: «в составе РСФСР после референдума могут образоваться 7 русских республик: Центральная Россия, Северная, Южная, Поволжье, Урал, Сибирь, Дальний Восток».

В чому особливість цього випадку, так це насправді в тому що дуже бюрократизовані системи (яким і був СРСР пізніх 1980х-90х) зовсім не гарантують що питання сецесії не виникне у перспективі взагалі навіть у їхніх колах. У нас часто прийнято вважати, що «відділятися» і «вимагати більших прав для регіону» це виключна прерогатива пасіонаріїв з етнонаціональних рухів. Однак Урал в цьому плані дав чітко зрозуміти: в умовах тотального безладу, який домінував в російському політикумі 1990х років навіть бюрократи можуть цілком собі «покошмарити» федеральний центр, і ніякі серйозно кажучи розвинені демократичні традиції самоврядування не є обов’язковою умовою.

Урал оголосив про створення республіки значною мірою не ставлячи тему незалежності взагалі на порядок денний. Це була ідея про утворення чогось більш статусного ніж область, однак ці торги завжди призводять до політизації і розвитку та (пере)винайдення факторів окремішності, суто тому що політикум у протистоянні з федеральним центром міг знайти це корисним. Особливо, коли мова йшла би про виборчі процеси і конкуренцію з загальнонаціональними партіями, які б уособлювали унітаризм. По суті було би створено політичний агрегат, який поступово би ставив на ноги питання про все більші і більші можливості. Навесні 1995 року 83% жителів Уралу відповіли «за» на питання про створення республіки під час референдуму.

Уральська республіка встигла ухвалити біло-зелено-чорний прапор, Конституцію, однак програла протистояння з федеральним центром і у підсумку повернулася до стану Свердловської області. Створювач цього політичного проекту - Едуард Россель зараз є сенатором РФ і навіть в 2022 році все ще лояльно відгукувався про своє дітище. Між іншим, під час протестів у Єкатеринбурзі 2021 року прапор Уральської республіки цілком собі раптово сплив серед натовпу громадян, що не хотіли віддавати частину міста під будівництво храму РПЦ. Абсолютно спонтанно, як-то кажуть.

Турбулентний період 1990х відкрив двері багатьом явищам в РФ. В ряді регіонів існували навіть регіональні валюти (Нижнєгородські, Хакаські та інші рублі), які були спробами регіональних еліт трохи владнати справу з хаосом у фінансовій сфері і нестачею коштів на руках. Це все показник того, що навіть досить собі російська Росія в часи слабкості Центру і хаосу може «раптом» почати приймати рішення, які цілком могли би бути повісткою сепаратистських рухів.

Сепаратизм буває різним. Десь він розсилає вибухівку поштою, як Шотландська національна визвольна армія, або ж підпалює будинки представників домінуючої нації, як валлійський рух «Діти Гліндура» в 1970-80х. Буває бюрократичним і буває гротескно революційним, низовим і елітаристським.

Росії в майбутньому належить спробувати на собі багато варіантів. І що важливо, не лише самі етнічні меншини можуть опинитися включеними у цей процес. Політики, хай навіть і такі дрімучі як російські можновладці в регіонах *раптом* можуть захотіти більше. Не тому, що вони таємні уральські або сибірські націоналісти, а тому що хаос дає вікно можливостей, а хотіти більше - природня властивість політика.