Україна, що раптом крокує лівою
Війни приносять з собою досить відчутні політичні наслідки. Одним із непроговорених запитів нашого суспільства післявоєнного часу буде запит на рівність, в більш правовому і політичному ніж традиційному лівому економічному сенсі. Я не відношу себе до лівих, і ніколи не відносив, водночас люблю почитати і марксистів, і постмарксистів, і звісно ж - їх критиків. Цих, до речі, найчастіше. Пост не для того аби агітувати, чи лякати - радше, аби обговорити і задуматися. Текст може бути складним, тому розраховую на невеличкий скандаль.
Війна - не лише руйнування старих консенсусів. Це ще і величезний соціальний ліфт, який непомітно для сотень тих хто нагорі, піднімає вище вгору тисячі тих хто був зовсім знизу. З офіцерським складом ситуація найбільш показова і зрозуміла: зараз отримують погони капітанів 25-річні юнаки, про яких в паралельному житті не сказати б взагалі що вони були б кимось військовим та ще і при чині. Щось подібне з 2014 року відбувається і на держслужбі, в активістських та політичних середовищах. Ми уже давно доходимо до становища, де існує диспропорція між символічним політичним і економічним та адміністративним ресурсом: перший дедалі частіше опиняється в руках людей, які не мають дуже багато другого. Старі класичні тримачі капіталів з втратою впливу телевізора раптово опиняються в методологічному вакуумі - як діяти? Адаптуватися повністю до нових умов політичної репрезентації вони не зможуть дуже швидко. Уже на етапі обрання Зеленського дала тріщину схематична основа української політики: домінують політики без великих капіталів (звісно ж, повʼязані з великими капіталами), замість власне самих цих носіїв капіталів які були в політиці. Перемагає схема «лобіст замість власника», і це також прихована егалітаризація. Єрмак який вийшов із середовища власників МАФів - такий самий химерний образ непомітної егалітаризації домінуючої верстви політиків, як і якийсь син чоботаря Сталін. В часи Кучми йому світило б максимум бути головою РДА. Ця егалітаризація не означає, що прийдуть благородні і чисті лицями мужі. Часто навіть навпаки. Однак, вона вже почалася і перерозподіл між тими хто має символічний ресурс і не має може мати не найбільш приємні форми.
Запит на полівіння суспільного дискурсу буде великим і не дуже очікуваним для еліт. Звісно, це не будуть «типові ліві» і навіть «сучасні нові ліві». Але слова «заїбали» і «відстаньте від нас» будуть чим більше лунати після війни і провокувати обрізку владних спроможностей та критику закритих соціальних ліфтів.
Попри те що управлінські в дусі типового радянського патерналізму практики зберігаються, це зовсім ніяк не розмиває цей тренд. Бо тренд лівої руки у нас найчастіше описують застарілим марксистським способом - через більший розподіл економічних благ державою. Люди ж потребують більшої рівності на символічному, а отже і політичному рівнях. Передусім тому що війна це пережитий стрес, який потребує козла відплати. І хочете не хочете - росіяни не будуть цим явищем, бо вони «ззовні». Помста останнім памʼятникам Пушкіна не задовольнить цього запиту. Питати будуть з еліт. І причому не просто з влади (надто велика війна, аби винні були просто лиш політики) - а саме еліти. Тобто багатші, успішніші, ті хто має очевидно ширші можливості ніж пересічний. Перша ластівка - те, який резонанс набуває кожна окрема справа в стилі «суддя задавив машиною нацгвардійця». Друга ластівка - той факт, що в таких суперечках дуже важко переконати більшість «не грести всіх заодно під один критерій».
Що ще більш цікаво: ніяке засилля правих ідей в суспільній думці не зупиняє цього тренду. Радше навпаки, бо цей правий рух який існує нині сам просякнутий запитом на егалітаризацію еліт. Владу націоналістам - майже те саме, що владу Радам в 1905 році. Химерно і смішно, але політика уміє сміятися краще за виборця.
Сама ідея про те, що «я був в боях, поки ти, бізнесюк, харю на харчоблоку наїдав» - досить поширена і лунає все частіше.