Домінуюче питання поствоєнного політичного життя України, попри все, базується на кількох невійськових факторах видних уже зараз.

По-перше: рекламний і медійний ринок України впав на землю, принаймні в політичному розрізі. Значна частина існуючих політичних лідерів в першу чергу існували в телевізорному форматі: ключовою залишалася ідея опертя на надвелику аудиторію, властиву телевізорам. Надвеликій аудиторії легше сподобатися будучи «винятково нормальним» - ключовий фрейм піару політика в телевізорі полягає у тому що «ми робимо щось корисне» і «ми говоримо щось загальноприйняте» якомога більшу кількість ефірного часу.

Зараз телевізор загинув з точки зору виходу на такі великі групи населення як раніше. Тобто нинішні канали відрізняються від старіших тим, що тепер їх медіаприсутність опосередкована соцмережами як агрегаторами, а не пряма. Сам по собі цей факт змінює і вимоги до образу політика: парадигма «виняткової нормальності», що працювала в телевізорі у світі соцмереж просто недійсна. Захоплення уваги залишається ключовим фактором (на противагу телевізорній задачі «увагу утримувати»), а отже амплуа політиків дедалі більше будуть апелювати до унікального і виняткового, замість «нормального загальнозрозумілого».

Політики-джокери (правильніше казати Трікстери) - лише перші ластівки 2010-20х. Те, що було у їх ролі винятком і рідкістю у політиці соцмереж стане правилом.

А це, як мінімум, означає більш скандалізовану, різку і емоційну політику. Власне, чим і відрізняються соцмережі на тлі телевізора.