Україна всередині виглядає як велика управлінська проблема, яку, на жаль, не вирішує колективний розум. Немає давніших мантр ніж наша традиційна відповідь на проблеми, що якесь щось «має стати ефективним».
От оце «воно» комусь щось завжди «має». За який біс візьметься те покращення ніколи нікого не хвилює. «Не крадіть тоді грошей» - повчають мудрі люди в коментарях. Окей, конкретна посадова особа не краде: але їх в загальному немає, бо їх вкрала раніше вже інша особа, якій пофігу працює система, чи не працює.
Причому «ефективне» яке має раптом настати описується майже ніколи в аналітичних критеріях, і завжди в емоційних - «аби задовольняло», «аби люд не обурювався».
Це проста риска до ціни наших внутрішніх обговорень. Вона низька, насправді. Якщо держава має регулярно цим керуватися у своїй діяльності, то направду, в більшості випадків регулюватися нічим. «Зараз погано - зробіть добре» - це так і дитина з садочка може вердикт дати, неясно як і на який ресурс зробити добре.
Є речі які коштують обʼєктивних показників. Грошей, часу, кількості задіяного персоналу і якості його підготовки (що, по суті теж гроші помножені на час). Ми ж завжди бачимо: в Україні майже усього завжди не вистачає.
Кадри є - на закордонне відрядження науковцям грошей немає. Поступово приходиш до того, що кадрів все менше. Виробництва є - на держоборонзамовлення грошей немає. Поступово приходить ситуація, де виробництва закриваються. Є досвідчені, світового рівня крутості офіцери та солдати, але часом і найбільш елітні підрозділи роблять чорнову роботу, роботу яку в інших обставинах робили б інші. Є круті лікарі, але сильна медична система не зʼявиться, лише точкові проблески. Є дипломати, але важко наздоганяти і завдавати відчутного болю російській дипломатії, якщо в її посольствах в 7-8 разів більше працівників і бюджет на їх заходи в 8-10 разів більший. Є розвідники, але немає грошей на резидентури. Є українські інтереси за кордоном, але їх нікому захищати. «нехай діаспора щось робить» - тільки у нас не можуть навіть докладно скласти до купи, що саме слід робити і дати реалістичну картину дій. Бо в державних органах так само, є робочі місця та нема нормальної карʼєри.
І це не камінь в сторону тих, хто насправді щось робить спираючись на обмежені ресурси. Радше, камінь в город нашого абстрактного і мудрого чекання, що наша демократія і вільне обговорення самі виправлять цю ситуацію. Та насправді ні, бо вільний плин води в річці може очистити болото, але він сам по собі ніколи не збудує очисні споруди.
Нафіга мені щось робити? Краще буду мудрим народом, ви мені винні. Ідіть попрацюйте за наші колективні інтереси, думаючи як із 4000 гривень бюджету на якесь питання видати мільярдні результати.
Якщо ми підходимо до того, що Україна це держава яка тримається лише на людях, які з мінімуму здатні витиснути максимум, а не просто виконувати стандартні задачі маючи ресурс під конкретні обставини і адекватно виставлену під ці ресурси задачу. То тоді, ми раптом прийдемо до ситуації, що система тримається на мінімумі людей. Більшість буде просто неспроможна виконати такого штибу завдання і реалізувати цілі.