Досить кормити людей перемогами - це типове гасло яке поширюється нашими соцмережами. В моїх коментарях тим більше.

Мовляв, краще сфокусуватися на гіркій правді. Нібито, вона робить людей тверезішими і більш адекватно змушує реагувати на події. Частково це дійсно так, але насправді така механіка працює лише щодо підкреслено відповідальних людей.

Більшості в нашому дісталося виховання в стилі «ти нічого не досягнеш», «не суйся». І це призводить до простого результату - руки опускаються самі.

Шекспірівське «бути чи не бути?» все ще нависає над Україною. Бути в доброму гуморі давно вже не вдається нікому.

2022й рік був чорним за своїм змістом - але в нашій психіці його відпечатано завідомо невідповідною моменту Байрактарщиною. Втім, легше було з нею, ніж без неї.

Ми занадто сильно захопилися «реалізмом» у той час, коли нам все ще потрібна життєствердна основа. Життєствердна основа дається не в форматі «ваші відсотки по рахунку будуть рости пропорційно часу», а в форматі «і все ж!». Думка, яка стверджує наше життя мислиться не з обставин, а всупереч ним - бо всіляка обставина лише частина усього іншого.

Ми мислимо трагедію, від якої нікуди не дітися. Минулого тижня в Києві хтось викинувся з вікна, сьогодні хтось загинув або став інвалідом на фронті, хтось остаточно збіднів, а чийсь мозок врешті пустився берега. Комусь сказали, «ви більше не побачите свого сина живим». Від цієї трагедії не піти нікуди, навіть якщо вас зачепило менше за решту - людина це тварина емпатична. Настрій передається від інших людей нам.

І як в цьому настрої не руйнувати все довкола, включаючи себе? Як не трощити Світ зсередини? В цьому настрої найлегше передається саме найгірша інформація. Саме вона має найбільшу вагу в наших стомлених очах.

Мова не про те, що все добре. А про те, що все могло бути зовсім жахливо і гірше ніж зараз є в десятки разів. А є як є - ось так, «невідомо». Таємно.

Україна продовжує боротися.
Нехай, ми самі не знаємо сценарію цієї боротьби до кінця. Ніхто не давав нам ніяких гарантій.

Та чи привід це для розпачу?
Бути в стресі - єдина неуникна властивість усіх, хто йде вперед і сам торує собі дорогу. Це про нашу країну, яким би сумнівним вам це не показалося - це про нашу країну.

Вірте.

Вірте не в Перемогу, бо ми її ніколи не бачили в очі.
Вірте в Україну. В таємну і сховану надійно в глибині наших сердець і в тумані наших балачок. Бо саме вона завжди вміла нас дивувати.

Ми думали, що знаємо Українську ніч. О, ми не знали Української ночі. І далі не знаємо.