Насправді ця криза безумовно виникла не вчора, а ще на позаминулих президентських виборах у Франції. Коли президент від Соціалістів Олланд добив імідж партії своїм правлінням, а їхні основні опоненти - Republicains (голлісти, екс Союз за народний рух) не змогли висунути нормального кандидата і зупинились на Франсуа Фійоні, якого збили досить швидко. Фійон, звісно ж, виявився корупціонером і на додачу повʼязаним з бізнес-колами РФ.
Тим самим дві головні партії французької політики покотилися в прірву і еліти зробили достатньо хибну ставку. Вони екстреним чином дістали з колоди молодого перспективного фінансиста з Ротшильд-банку і накачали його «швидким рейтингом» через медіа, замість того аби воскрешати Голлістів які найбільш закономірно мали перехопити владу у Соціалістів.
Макрон, звісно ж, створив власну партію із ініціалами імені себе - EM - En Marche! Британський політик і один з ідеологів блоку Європейських консерваторів та реформістів Деніел Ханнан відзначав цю річ як особливу популістичну характеристику. Мовляв, до популізму вдаються не лише праві і ліві: дивіться, ось кандидат від еліт, центрист Макрон по суті створює іменну партію, яку обʼєднує передусім лояльність до його персони.
Тактично це врятувало мейнстрімну політику від ударів ультраправих чи ультралівих. Однак стратегічно поява Макрона поза обома доти основними партіями мейнстріму - соціалістами і голлістами виявилось просто розмиванням центру. Що ми маємо на виході?
Неспроможні макроністи, ледве дихаючі голлісти. Центр і правий центр французької політики розбігся по сусіднім кластерам: хтось з виборців перебіг до соціалістів, хтось - до ультраправих.
Криза партійної системи - одна з головних ознак кризи Республіки. Між іншим, вибори у Франції до парламенту проходять за унікально рідкісною системою: двотуровою мажоритаркою. Уявіть собі, але і цю модель вигадали в 1980х аби утримати побільше парламентських місць за партіями центру і не дати ультраправим багато штиків в парламенті. Зараз ми будемо спостерігати як і ця штука може дати збій.
Починаючи з 1980х існувала також хитра модель «санітарного кордону» в європейській політиці, яка допускала коаліції в парламенті з будь-ким, окрім ультраправих сил, тобто в будь-якому разі вони опинялися б в опозиції. Вперше до такої штуки додумалися в країнах Бенілюксу в 1980і, але вона досить швидко була перенесена і у Францію з Німеччиною. Модель уже зараз дає збій, і про це пишуть у бельгійській Групі з геополітичних досліджень. Насправді причина якраз таки і у тому, що перебуваючи постійно у опозиції ультраправі концентрують все більше антимейнстрімного електорату, не беручи участі у владних консенсусах навіть на правах молодших партнерів вони абсолютно закономірно уникають будь-якої відповідальності за кризові явища, які асоціюються з владою. Тобто по суті, займають нішу найбільш послідовної і найменш причетної до існуючих проблем опозиції, і навіть подекуди перетягують людей які не сповідують ультраправі погляди.