Сьогодні практично про те саме я дав коментар азербайджанському медіа.

Головний механізм російської влади - атомізація. Не піар, не «все стабільно» - саме атомізація і зниження уваги до гострих подій є стрижнем контролю за ситуацією в РФ, на який нанизуються інші складові (включаючи слабкий сурогат ідеології і внутрішню пропаганду). Російський цивіл настільки гіперпрагматично (втім, недалекоглядно) оцінює свої реалії, що загальна ситуація поза межами його конкретного заробітку і персонального життя майже ніколи його не хвилює. Російська влада 20 років качала цей скіл, однак тепер «вставай страна огромная» в ній просто не може відбутися. Єдині, хто за останній час в РФ якось зламав цей тренд - вагнерівці, яким під час заколоту в Ростові робили королівський прийом з квітами, подяками і якоюсь ірраціональною надією. Влада боїться спроб формування якоїсь альтернативної суспільної згуртованості поза своїми межами.

Доплати контрактникам (єдиноразові) за мобілізацію в регіонах РФ ростуть і сягають в самій Москві уже майже 2 млн рублів в руки. Це маркер того, що нагребти контрактників за попередніми нижчими цінами стає уже важче. В тому числі, через брак нематеріальних мотивацій.

Вторгнення в Курську область могло бути використане Путіним для підняття градусу. «Враг у ворот!», «Ополчение Минина и Пожарского», накрутка страстей у телевізорі вгору - це мало би сигналізувати прямим текстом росіянину, про те що війна стає не просто далекою і колоніальною. Однак, вибрана була свідомо інша тактика: вʼяле і бюрократизоване реагування, «зниження» градусу подачі подій в медіа, ця новина губиться десь в блоці між новиною про закриття Олімпіади і про закладку нової каналізаційної труби в Стерлітамаку.

Причина та сама: Путін прекрасно розуміє, що основна його референтна точка, яку не можна втратити - ніяка не Україна і не Захід, і навіть не Китай. Це пересічний громадянин РФ, якому не можна дати навіть натяку думати, що все не під контролем і є ризик, який може поставити питання до влади. Ніякої згуртованості за межами держави, ніяких «народних полків» і «звитяжців з минулого» - вагнерівська ребелія чітко показала, що не зовсім армійська армія - потенційно не менша загроза ніж сам ворог.

Путін боїться краху РФ під зовнішніми ударами значно менше, ніж краху його влади від внутрішніх протиріч. Усі ці десятиліття їх намагалися приспати, і як правило це вдавалося.

Але чорні лебеді нікому нічого не обіцяли.