Попри те, що іслам і питання щодо його ролі становлять значну частку внутрішньої політичної дискусії у Туреччині, зовнішній турецький проект збудовано зовсім не на ісламізмі. Він пантурецький, але точніше - пантюркістський. Збудований він на етнічності (і вже тому, не може претендувати на статус ісламістського), позаяк ісламізм розмиває етнічні питання і ставить релігійні в якості основних. Це, до речі, ставало частою причиною конфліктів у Ічкерії - між Дудаєвцями (націоналістами) аля Масхадов, які просували ідею держави ЧРІ і чеченськими ісламістами які бачили Чечню у якості Вілайяту Нохчій-Чо глобального Ісламського Халіфату (Хаттаб, Доку Умаров, Мовладі Удугов і деякі інші).

Експортом ісламізму займаються передусім арабські суннітські держави Персидської затоки. Вони і регулюють цей світоглядний проект, адже фактично мають від нього в руках усі ключі (духовні центри, безальтернативне домінування арабської мови у релігійному культі, впливових поза межами своєї країни духовних лідерів), чого не має Туреччина.

Альтернативну річ експортує шиїтський Іран, однак він значно більше опирається на етнічні меншини поза своїми межами.

Фронт визволення Палестини, а також ХАМАС з ідейної точки зору усередині своїх суспільств це аналог революційних лівих у ісламському суспільстві. Частково, це можна витлумачити як гілку іншої лівої течії - панарабізму (хоча і відносну). До останніх належали також Хусейн, Каддафі, партія БААС, Башар Аль-Асад.

Коли ми кажемо що туди сюди це просто ісламісти - зазвичай це нічого конкретного не пояснює. Між Талібами, Хезболлою, ІДІЛ і Ердоганом різниця десь як між більшовиками, республіканцями Рокфеллера, британськими лейбористами, НСДАП і Спілкою Визволення України 1914 року. Восток дєло тонкоє.