ЧОМУ ПРОТЕСТ В ТБІЛІСІ МОЖЕ ПРОВАЛИТИСЯ

Проміжні висновки з революційної тактики, на основі побаченого в Тбілісі.

Будь-який масштабний протест, що має на меті захоплення державної влади (давайте не соромитись справжніх визначень, ми з вами не журналісти) має два основних вектори. Він може рухатися по спіралі радикалізації вгору, або йти до контролю за простором (вшир). Це єдині закономірні напрямки протистояння ентропії протесту (всі рано чи пізно розійдуться додому, бажано аби вони це зробили після перемоги, а не замість).

Власне, шлях номер 2 із контролем за простором потребує значно більше управлінських навичок. Вони не візьмуться з порожнечі: десь має стояти стіл, десь мають бути колонки і хтось має давати команду на яку барикаду йти. Всього цього у Грузії немає. Політики не керують протестом, а долучаються до нього як рядові хоч і відомі учасники. В широкому сенсі колективна логіка стихійна. Це заважає утримувати простір через відсутність контролю за силою, відсутність засобів організувати і взагалі усього такого протилежного до стихійності. Як наслідок нестачі організуючої сили - напрочуд слабкі барикади. За київськими мірками, це зовсім не барикади, хоча учорашні дійсно кращі за позавчорашні, а сьогоднішні ще кращі за попередні.
Другий наслідок: ніхто не шикується в лаву. Це трагедія. В підсумку копи можуть атакуючи строєм гнати вчетверо більші групи людей які кожен окремо рухаються в логіці «сам за себе». Мілітаристські організовані спільноти початку середини 1990х - початку 2000х саме тому були кістяком протестів, бо мали організаційну навичку стояти в лаві зчепленими ліктями. Для цього теж потрібна організація, якої немає і без зайнятого надовго простору вона суттєво не виросте. Природні межі анархічної самоорганізації недалекі від примітивних форм. Якщо завтра не почнуть збиватися в бойові групи по 15-30 осіб, вести бої з поліцією буде нереально. Успіхів у боях поки що немає: лише кинуті предмети і салюти, однак це нікого не зупинило.

Саме тому, буде домінувати інший сценарій - радикалізація, причому стихійна і хаотична. Вона передусім виникає з агресії, яку відчувають учасники протесту, коли їх щоразу виходить більше, але вони щоразу отримують від поліції (навіть кількісно меншої). При таких співвідношеннях це призводить не до апатії, а навпаки до агресії (агресія - результат «заборони» реалізувати бажання, все дуже психоаналітично). Подальша тенденція зрозуміла: що менше організації, то більше стихійного насилля щодо його учасників відбудеться, і то більше зросте ступінь радикалізації. Коктейлі сьогодні були лише точковим епізодом, але найбільш вірогідно, що саме вони увійдуть в більш широку практику завтра. Усе це буде відбуватися стихійно - якщо не буде вищого ступеню самоорганізації, буде вищий ступінь стихійності дій і насильства (передусім на адресу протестуючих).

Все по Гегелю. Або кількість переходить в якість (тобто зміну внутрішніх підходів до управління протестом), або ентропія і давка із жертвами, які приносять скромні результати.

У протесту залишився 1 день для переходу в нову якість. З понеділка люди підуть на роботу і все з цього витікаюче. Далі - ентропія. В умовах ентропії вирішує уже політика, а це нікому не подобається.

Відсутність тактичного коридору «як далі рухатися?» це основна причина провалу протестів такого штибу (див. Білорусь). Протест можна вивести в системний (тобто такий що протистоїть ентропії) лише через організацію.

Коли зʼявиться організація - може додатися раптовий сюжетний поворот: зʼявляються навіть теоретичні шанси на переговори з поліцією задля досягнення нейтралітету. Без політиків втім такі задачі неможливі.