Мобілізація це політична проблема, і проблеми з мобілізацією теж політичні. В широкому сенсі питання «ефективності мобілізації» це питання здатності держави

1. Зібрати дані та статистику по соціодемографічним ресурсам, структурі і типам занятості, віковій структурі і ранжуванню важливості для економіки (важливості не підприємства - а от конкретно працівника).
2. Сформувати чіткі правила мобілізації, які будуть упиратися в короткий перелік документів, які будуть діяти однаково. Окрім цього, контролювати аби ці правила виконувалися і тлумачилися однаково. Наразі в кожному ТЦК свої окремі правила поводження з правилами які надходять згори, тому здебільшого «Бог знає що і де і як» - це загальна рамка.
3. Задіювати засоби ефективного примусу. Я знаю що усім не подобається це слово, але «ефективний примус» це те, що є доступною межею між свободою та абсолютним насильством. Основне завдання навіть не у тому аби рубати незаконні методи відкосу - це питання додаткове, хоча і важливе. Основне завдання полягає у впливі на суспільні настрої.

Початкова медійна рамка війни, де все трималося на добровольчо-паиріотичних поривах уже не актуальна. Телемарафон не те що не справляється - радше навіть йому ніхто ніколи і не думав ставити задачі по реальному контролю за настроями людей. Позитивом неможливо перебити негатив. Тому позитив і негатив в медіа ніколи в умовах війни не будуть конкурувати просто так: завжди буде перемагати негатив. Але до негативу можливо відрізати частину доступу, задля збереження психіки людей, на яких щодня під виглядом актуалу виливається відро з помиральної ями.

В умовах війни це складна політтехнологічна, соціологічна робота яка упирається у високий рівень знання теорії масових комунікацій і реалій роботи ринку. У нинішніх умовах цього немає, тому що державна комунікація це «писати тексти керівнику» і «робити релізи від сторінки установи в Фейсбуці».

4. Не вірити в ідею, що гроші вирішують питання мобілізації. У військовій соціології існують два напрями - «армія як робота» і «армія як соціальний інститут». Перше для мирного часу заможних країн НАТО і деяких інших, друге - дешевший і інакший за дизайном структури варіант. Нашу армію старанно позабували характеристики соціального інституту, вимиваючи різні форми автономності від політикуму. Армію 30 років незалежності перетворювали на «просто роботу», а це взагалі не воно. Матеріальна мотивація з часом втрачає вирішальне значення для мобілізації в таких кількостях.

Грошей обʼєктивно кажучи немає, тому насильство так чи інакше буде застосовуватися. Це не питання вибору. Якщо грамотно застосовуються методи впливу і контролю за інфопростором, то градус насильства легше зменшити. Через зниження опору і формування більш лояльних засновків для прийняття рішень. У тому числі через медіа, і телемарафон тут є не те що недолугим - він є дещо небезпечним.

Ми огородили телепростір, у той час як по-серйозному держава не навчилась взаємодіяти з блогерами довгостроково. В реальності людей які створюють соціально і політично значимий контент із значними охопленнями в Україні не більше 5000 осіб і робота з ними це ледве не основна задача для такого контролю.

Я не збираюсь розповідати хто правий, а хто винний - бо це лише завадить вам читати текст. Усі шукають в текстах відповідь на питання «за кого голосувати», а я всього навсього хочу плюнути на такий підхід згори.

Є можливість робити ефективніше і з меншими наслідками. Але для цього треба політичні рішення, і в тому числі такі, які виключають можливість перемоги на виборах тих, хто їх проведе. Але вони все ще вартують того.