Досить рідко пишу про про політичну теорію. Але загалом моя прихильність до політ реалізму наштовхує на більш детальні роздуми, що Трамп - абсолютно очікуване і цілком лінійно закономірне явище при усіх попередніх подіях, які супроводжували американську політику раніше.

10 квітня політолог Френсіс Фукуяма у своїй колонці на ресурсів Persuassion зверне увагу на явище, яке супроводжує сучасні демократії і дивним чином стало видиме лиш з перемогою Трампа. Чомусь, видається, що американські академічні еліти стурбовуються рятунком демократії лише під загрозою Трампа (і то, коли вже загалом пізно). Часом навіть від них, затиснутих у ехокамері свого цілком вивіреного Світу доносяться унікальні думки про те, що їхнє становище - не результат «чудовиська з Білого Дому», яке все зламало, а радше Трамп - закономірний наслідок тих заходів, яких свято дотримувалась американська еліта останні десятиліття.

Фукуяма у своєму тексті звертає увагу на нещодавню книгу Марка Дункельмана з промовистою назвою «Чому нічого не працює», у якій йдеться про те, як загалом прогресивний рух у США сам створив спершу великі інститути з концентрацією влади, а потім створив тренд на здрібнення влади, зменшення впливу окремих центрів сили, жорстку процедуру, підзвітність і взагалі завів до будівлі політики усіх тих священних корів, чию яловичину нам намагається згодувати «організоване громадянське суспільство», як політичний інститут. Тобто тренд на загонку влади у інституційно не дуже зручні межі, в яких взагалі значно важче виконувати пряму функцію (здійснювати владу, реалізовувати владні повноваження), зато легко виконувати побічні функції (дотримуватися процедури, бути прозорим і підзвітним). Тим самим, все більше і більше від прямої можливості щось змінити віддаляється сама модель політичного процесу заснована на постійній обіцянці прозорості-підзвітності, жорсткій процедурі, «вотчдогами» які пуляють із сторони в сторону своїми ударами, і власне постійній бюрократизації управлінського середовища.

Уявіть це середовище, де всі наставили пасток одне одному, накидали купу механізмів що стримують концентрацію повноважень, «роздавили» політичні центри на дрібніші, підвісили їх контролем і постійним лупашивом (найяскравіший приклад такого «добивання центрів впливу» - історія ЦРУ, яку самі ж американські політики крок за кроком забивають ногами з середини 1970х років). Потім туди приходить Трамп, кладе величезний болт на усі ці «процедурні обмеження», і «ветократію» (термін який вживають Дункельман і Фукуяма, для опису політичного становища США в якому можна досить нескладно заблокувати будь-які рішення, але практично неможливо їх реалізувати). І, о диво! Він знаходить своїх прихильників.

Дункельман і Фукуяма визнають: політична система США зламана, і зламана вона не Трампом. Політика заснована на самокастрації органів влади приходить у закономірне становище, де значні процеси уже не можуть бути реалізовані. А отже, правила такої системи не можуть її виправити: її здатна розламати лише зовнішня інтервенція, тобто дія не в правилах самої системи. І навіть якби Дональд Трамп ніколи не народився на Світ, своєрідний політик аля джокер-челленджер все одно у таких обставинах мав би досить великі шанси. Причому незалежно від того, від якої партії він би висувався (Трамп розпочинав свою політичну карʼєру ще як демократ). Що цікаво, опора Трампа на Unitary Executive Theory, прямі президентські укази і дію у «надзаконний спосіб» загалом відсилає нас до фігури Александра Гамільтона - міністра фінансів США і соратника Вашингтона, який тяжів до жорстко централізованої політики, на противагу Джефферсону, який усіма силами прагнув не допустити переходу США у стан єдиної держави. Дункельман називає політичну дію із концентрації влади з певною метою саме гамільтонівською, протиставляючи їй джефферсоніанську політичну дію, засновану на обмеженні втручання влади у життя людей, і збільшення самостійної участі людей замість концентрації повноважень.

Очевидно, що Трамп - гравець від політичної класики.