Він не запарює собі мозок щодо речей, які завідомо не становлять цінності зрозумілої в короткі терміни. Він розуміє силу, владу, авторитет і популярність, але зовсім не «процедуру», яка навряд чи має дійсно становити суттєву цінність для політика, що обирається прямим голосуванням. Сама ідея «дотримуватися процедури задля дотримання процедури» для нього виглядає як джерело проблем для США. І так, ви все правильно прочитали: Трамп не революціонер, а саме «гравець від класики», а ось більш революційним все-таки були властиві для обох партій США раніше винайдений у ХХ столітті «ветократичний підхід», «процедуралізм» і політика «заснована на консенсусі» (який у підсумку ніколи остаточно не досягався).

І насправді політика колись дійсно була інакшою. Про це пише інший автор: Бонні Хоніг у своїй праці Political Theory and the Displacement of Politics 1993 року. Там вона проводить чітку різницю між двома підходами до політичної практики: політика, що заснована на конфлікті (тобто «політика як вічна боротьба»), і політика, що ставить за мету досягнення блага (політика, що апелює до тієї чи іншої форми можливості консенсусу і етичних норм як засад цього консенсусу). Як пише сама Хоніг: «Оскільки теоретики доброчесності витісняють політику бюрократичним управлінням, владою судів або комунітаристською консолідацією, вони схиляються до усунення політики з числа цілей демократичного змагання». Тим самим, «консенсус» для політики заснованої на доброчесності/благах передбачає виключення реальної політики тобто реального змагання: цілі значної частини груп так ніколи і не реалізовуються і навіть є заборонені до артикуляції, як такі що руйнують уявний консенсус. Така теоретична проблема, супроводжує «ветократію» нинішньої політ системи США і є досить видимою для виборців, хоча звісно ж вони не мислять про неї саме у таких термінах.

Тим самим, політика заснована на етичному робить з нами досить дурну гру: там де політичні процеси за власною логікою мають власні цінності (наприклад, керованість ситуацією, стабільність, безпека етс), дискурс благочестя намагається підкласти в діалог свиню: чомусь, «хороша влада та, яка дотримується процедури» «хороша влада завжди невелика у розмірах (тобто неспроможна», що із своїми наслідками розтягненими у часі у підсумку виливається у зворотнє становище: процедура не просто коригується, а викидається у смітник як така. Разом із її прихильниками, які продовжують дивуватися дивній речі: їх опонент не дотримується правил, і все одно виграє. Дивина та й годі.

Іноді доводиться повертатись і до класичних висновків: часом самообмеження влади призводять до її довгострокової неспроможності. І яким би жахливим не був авторитаризм, він може бути виключно породженням неспроможності, але ніяк не джерелом.