Мабуть єдиний досі існуючий постійний прояв «активної політики» класичного зразка в Україні нині, це конфлікт між вертикалями влади в Києві. З одного боку орбіта Банкової, з іншого - орбіта Кличка і повʼязаної з ним інфраструктури. Всі інші медіасрачі існують за інерцією минулого і є радше мерехтінням і світлом від давно згаслих зірок: ніякого суттєвого розвитку партійна політика зараз не має сама по собі.

На місцевому рівні зелені загалом доволі слабкі: в них немає ні альтернативних кандидатів, ні проривних ідей. Сильні кадри відтягує на себе національний рівень політики. Кличко опирається на більш сталі і сформовані часом кадрові кола, але загалом для нього ця гра ризикує стати програною саме через необережність його оточення.

Зелені можуть успішно скандалізувати цілу низку дій оточення Кличка, що з перемінним успіхом їм все-таки вдається. Що може протиставити Кличко? Ефективне партбудівництво в часи війни це нонсенс: воно практично неможливе, а опора на давно сформовані кадри (типу Палатного) веде до опори на старі класичні методи. Адаптація їх до «нових умов політики» дуже відносна, тим самим скандалів буде далі лише більше, а київська влада просто не матиме спроможності відповісти чимось взагалі.

Ось така політика.