Вибрики Трампа проти Гренландії були б такі печальні, якби не були настільки закономірні. Основна закономірність, якій тут слідує Трамп: США визнають що гегемонія це вже не їхня мета, і отже їх метою є не «очолювати світ», а керувати суто американським інтересом. Для очолення Світу ресурсу виявилось замало ще в часи Обами і тим більше Байдена. Та і перший строк Трампа обʼєктивно вже був галочкою під тим, що США більше не будують свою роль як першого на суддівській трибуні, радше тепер вони спускаються назад брати участь в загальному забігу.

Єдине насправді що могло втримати США від агресивного забезпечення власних інтересів, як ми побачили з Гренландією була концепція американської софтпавер. Висунута недавно спочилим в бозі теоретиком Джозефом Наєм ця концепція пахла особливим ідеалізмом, адже надавала ідеї цінностей, що транслюються США якоїсь визначної ролі у побудові американської зовнішньої політики. Мовляв, сам по собі імідж США є їхньою самоціллю, але аж ніяк не суто інструментом нарівні з іншими, причому тісно повʼязаного з обставинами і залежного від іншої змінної. Яка ж ця змінна? По-перше військова міць, по-друге - економічна перевага. Тобто фактори зовсім не повʼязані із soft power і є основною причиною її успіху. Американська ідея перемогла не тому, що Міккі Маус виявився кращим за Вінні Пуха (британський винахід співробітника підрозділів ІПСО британської армії Алана Мілна). А тому, що за Міккі Маусом стояла величезна металева армада авіаносців, ядерної зброї і військова присутність в основних точках земної кулі. Тим самим, сама софтпавер була суто контекстуальним явищем, в якому Мікі Маус, демократія і кока-кола були популярні доти, доки за ними стояла тверда валюта американської сили.

І ніби США досі мають найпотужнішу, принаймні за технічними засобами армію у Світі. І ніби їх економіка досі була однозначно першою, принаймні донедавна. Однак, в 1980-90х ця першість була вирішальною, вона робила навіть «виклик» на адресу США майже неможливим. Так-так, були всілякі місцеві самогубці типу Фіделя, але здебільшого їм просто повезло. Тепер же США хоч і залишаються першими, але межі їх першості чітко видні, і кооперація інших кількох гравців проти них здатна заганяти американців у пастки. Тож, чистої гегемонії більше немає. А отже, немає і soft power.

Варто згадати про теорію гегемоністстської стабільності, про яку я вже писав вище. Міжнародне право, як і загальноприйняті цінності що курсують у міжнародній політиці в якості моди є не просто «найкращим витвором людства на даний час». Вони є такими суто в тій мірі, в якій їх транслює гегемон, адже по суті вони є зліпками його власного бачення. І тут демократія, права людини та лібералізм були не стільки результатом прямої і однозначної еволюції у Світі, скільки результатом однозначної перемоги США в 1945 році. Pax Americana тоді ввижався ключовою конструкцією, а навіть сама по собі Холодна війна не була гарантована, адже приблизно до 1947-48 років військові спроможності СРСР по створенню ядерної бомби могли просто не вкластися у потрібні строки, і США вдалося б зацементувати порядок 1945 року надовго, без жодних «особливих умов» для Соцтабору.

Однак, навіть із урахуванням довгого протистояння з Соцтабором, США змогли вигризти величезний простір, віддавши СРСР обʼєктивно не найважливіше і зацементувати собі роль номер 1. Так було раніше, і логіка блокового протистояння хоча і ввижається нам в євро-американо-китайсько-російсько-індійському пятикутнику, насправді вже не буде така актуальна. Бо саме протистояння є більш хаотичним, у ньому зовсім інакше працює гравітація, а отже - ми знаходимось точно у набагато менш контрольованому і жорсткому періоді, ніж Холодна війна. Бо там була межа, за яку обидві сторони не переступали і під якою вони обидві розписались (помітьте - ніякої спроби надати військову допомогу повсталій Угорщині, заколоту проти комуністів в Берліні 1950х чи тим більше Празі 1968 не було - лише осуд і зойки в пресі).