КПП Каланчак. Перша тривога. Перша ракета. Аеропорт Гостомель. Пробки в Києві. Шок. Люди під мостом в Ірпені. Розмова на острові Зміїний. Вогонь із всіх стволів. ТРО Сум. Чернігів. Харків. Херсон. Буча. Мощун. Маріуполь.

24 лютого ніколи не буде більше в наших життях звичайною датою. Цього дня усе в цьому світі змінилось назавжди для усіх. Я не знаю, яким буде майбутнє - в той день я не знав його ще більше.

Думав тоді я лише про три дні. Якщо ми три дні втримаємось, значить у нас є шанс. Тоді ми ще не вживали так масово ані слова Перемога, ані слова Справедливість. Тоді кожен день був однаково кошмаром і утопією, за якою наша психіка буде ностальгувати до кінця днів.

Ціною усіх загиблих і постраждалих, скалічених доль і спалених міст на своєму ж тілі ми вигризаємо шанс. Той самий, що і в перший день війни.

Не гарантію, не план, не зобовʼязання, а шанс.

Шанс на усе інше. Шанс на те, аби було щось і окрім війни, спалених міст та загиблих і поранених в підсумку.

Вічна памʼять усім хто поліг.
Доземний уклін усім, хто в строю, в бою чи в полоні.