Також в цей день знову часто згадують питання мови. Типу ваша російська є наслідком геноциду вашого народу.
І я, загалом, з тих поодиноких людей у кого зовсім не змінилося ставлення до російської за останній рік. Навіть більше. У мене і до Росії ставлення не змінилося. В першу чергу через те, що я був маргінальним україномовним націоналістом, який жив у російськомовному Харкові і розумів можливість війни та чому Харків російськомовний. Але при цьому бачив лише пагубність нав'язування своєї політики знайомим та друзям. Ну типу, меншість не може переконати силою, вона може переконати виключно прикладом. А приклад тепер показує саме країна і, як це не дивно, еліти. Але я щось далеко від теми зайшов.
Повертаючись до першого абзацу то він дійсно працює у більшості випадків, як би радикально це не звучало. Не працює це лише у дуже вузьких випадках, коли ваші треті покоління були зі знаті чи міщан (більшість таких емігрувало, або були розстріляні) або реально з Росії. У всіх переважних більшості випадків треті покоління розмовляють українською і вже далі, ваші батьки цілком вірогідно прийняли російську за свою рідну, якщо вони нею розмовляють.
На своєму прикладі. Мій батько навіть не вмів говорити українською, адже дід був військовим і жили вони в Казахстані. Вдома вони говорили українською і я думаю з боку діда це було ризиковане свідоме рішення. Цікаво, що через певні позиції він і служив в Казахстані, а потім йому не дали квартиру в Києві. Тим не менш, передати дітям щось вийшло, на підсвідомому рівні. У всякому разі вони усвідомлювали себе українцями. Після смерті діда у нього знаходили касети з українськими народними піснями та свідоцтво УНСО. У діда було своє приховане життя, яке він не висвітлював навіть при незалежності. Але діти стали абсолютно російськомовними.
Інша гілка, походить з села півдня України. Моя мати навчалась у Харкові, де вона взяла за звичку письмово використовувати переважно російську мову, хоча розмовно українську вдалося зберегти. Але все одно це було не модно і її заклик "гайда" висміювався.
Але, що цікаво не мовою єдиною. Радянській системі вдалося привити якийсь страх до всього національного на довгі роки і лише зараз ми вирвались. Так, колись в дитинстві батько називав мою піжаму в жовто-блакитних тонах якось "вообще националистической", а коли я на день прапора зробив сам прапор і хотів його повістити над будинок, то ідея родичам явно не зайшла. Хоча чому їм не хотілося робити однозначно сказати вони не могли.
Тому, підсумовуючи. Не мовою єдиною. Результатом геноциду є не лише наша мова чи вимова, а цілий набір рис та характеристик, які притаманні цілій нації. І це не є чимось осудливим чи ганебним. Адже моральні та фізичні травми не можуть бути ганебними.
Дякую. за увагу.
