Раптова історія з життя.
Коли я опублікував це фото дуже багато хто звернув увагу на шарф. Згадували і його вартість. І вони були праві, це не просто шарф.
Це шарф відомої мажорної британської фірми Burberry. Коштує дійсно дохера. Але в нього є інша особливість. Цей фірмовий картатий дизайн є один з найбільш впізнаваних атрибутів серед футбольних хуліганів. У свій час деякі паби Англії навіть забороняли відвідувачам на бабарисці відвідувати свої заклади, чисто щоб не зазнати втрат через раптову бійку.
Весь прикол в тому, що футбольні хулігани Англії, на відміну від інших місцевих субкультур обрали собі дуже не типовий дрескод, вони віддавали перевагу дуже дорогим маркам одягу. Можливо, таким чином вони засвідчували свою зверхність над модою, адже одяг часто страждав в бійках, а можливо так просто історично склалось.
У будь-якому разі, українські фанати у нульових дуже активно наслідували жителів острова та їх культуру. У нас на секторі, наприклад, навіть прапор Англії часто висів, хоча де Англія, а де ми. Так ось, одяг теж доводилося наслідувати. І, на щастя, у нас був вихід. Це секонд! Зараз вже нікого не здивуєш гігантськими секондами та великими чергами при завозі, а тоді це були маргінальні магазини для бідних і носити секонд було соромно. Тим не менш, секонд їхав з Європи і там траплялися справжні скарби. А саме надзвичайно дорогі речі у гарному стані, потрібно було лише добряче покопатися у ящиках з непотребом.
Серед фанатів особливо цінувалися певні фірми, не обов'язково британські, але перелік фірм був дуже чітким. Часто ці виробники не були представлені навіть у Києві. Це дало несподіваний результат, кожного фаната стало дуже легко ідентифікувати у натовпі, але його міг ідентифікувати лише інший такий самий фанат. Ні поліція, ні тим більш інші люди, нічого не помічали і не встигали зреагувати. А от фанат помічав фаната миттєво і діяв в залежності від ситуації. І це дійсно красиво.
В нашому регіональному русі в перші роки всі спочатку носили звичайний одяг і лише згодом, стараннями основи руху, народ навчався і починав сам полювати по секондам. І вже пізніше люди, що не мали стосунку до руху, але хотіли виглядати круто вимушені були час від час пояснювати за шмот (таке от вуличне життя нульових).
Я ж у той час якимось дивним чином викупив вікно можливостей і почав не просто купувати речі собі, а для інших. Доволі швидко це переросло у бізнес. Щоб ви розуміли наскільки гарно було барижити, то уявіть, на той час одяг продавали не вагу. Поло Fred Perry можна було купити за 10 гривень, а на ринку воно коштувало вже 200 гривень. Кросівки Lacoste навіть у вбитому стані коштували як нові найки. Словом навар був просто неймовірний, адже нас на стадіоні було не більше 40 людей і секонди були непаханим полем для дій. Багато чого я тоді продавав в Росію, адже там фанатів було куди більше, а український ринок для них був дуже дешевим. Наприклад, у мене був клієнт, який скуповував деякі фірми взагалі не глядя, адже сам їх потім перепродавав.
Цей шарф, що на мені, це оригінал і він страшно цінувався серед субкультури фанатів. Більше нього, мабуть, цінувався лише одяг від Stone Island. У них на гудзиках був характерний патч на плечі і власних цього патчу був об'єктом заздрощів просто всієї спільноти! Чув легенду, як Британці приїхали до нас на виїзд і київські фанати замість бійки в першу чергу намагались затрофеїти їх патчі на куртках. Тупо висіли на руках і тримали удари)
Я ж доволі скоро переїхав у Харків і виявив, що я не самий розумний. Місцеві секонди були прохавані і відразу на завозах вішали фірмовий одяг окремо та продавали його окремою ціною. Вина тут була у росіянах, які здійснювали цілі паломництва в Харків за одягом. На ринку Героїв Праці були цілі окремі намети дефіцитного фірмового одягу. Тут мій бізнес і загнувся. Але кежуал (так називався це стиль одягу) та білі кросівки досі у мене десь глибоко у серці, як атрибут "своїх".