Повертаючись до Памфіра.

Зараз буде #історіязжиття

У січні 2022 року ми ходили у похід у Сумську область. Проходили буквально у 5 км від кордону. Багато снігу. Але про сам похід довго розповідати. Але, ввечері, сильно втомившись проходили село, думали ночувати за ним, але ноги були мокрі, тому спробували вписатись до місцевих, хоча б перевдягнути шкарпетки та відігрітись.

Короч зараз буде уривок зі звіту, що я написав повернувшись:

​У хаті недалеко від дендропарку нам вдалося виманити з будинку господаря і, таке враження, він готовий був пустити нас до себе навіть без усяких наших пояснень. Господар саме бухав після хокею зі своїм другом у невеличкій літній кухні. На плиті смажилась цегла, на столі стояв розбавлений спирт та типовий для зими закусон, у вигляді солоних помідорів та огірків. Доволі швидко ми зрозуміли, що тут ми і заночуємо. По-перше самі господарі були цілком за, а по-друге вечір намічався грандіозний!

​Пару слів про наших нових друзів. Один з них був мовчазний, а інший говірливий, тим не менш враження справжніх козаків їм вдалося на нас справити. Це були такі стереотипні українські дядьки, стереотипні, маю на увазі казкові, прямо такі як нас вчили у школі. Мали добрий та хлібосольний характер, були житттєрадісними та надміру доброзичливими, були жваві до роботи та відпочинку, мали великі сім'ї з купою дітей та могли пити спирт і не морщитись. Вони готові були ділитись всім та до дна, але очікували такого ж у відповідь, тому спокійно викурили всі запаси, що у нас були. Але в боргу не залишились і в дорогу нам дали цілий пакет домашнього тютюну. Ага, саме домашнього, бо вирощували тютюн на городі, у них в селі не продавали сигарети, потрібно було викручуватись. Коли закінчились сигарети вони пригощали махоркою закручену тупо в газету, але крім смаку газети та типографічної фарби вловити щось там було складно.

​В хокей вони грали, я так розумію, теж часто. Для цього самі побудували собі хокейний майданчик, з справжніми бортами, самі ж його залили та купили шайбу з клюшками. Грали в одній команді як дорослі так і діти, про травматизм хлопці замовчували. Ми ж під час розмови розгорнули процес переведягання та приготування каші. На стіл було вивантажено, все що мали з їжі, хлопці зганяли ще за спиртом і виклали на стіл теж додаткових запасів. Гулянка неслась!

​Зараз хлопці працювали на будівництві в Києві, традиційне заняття для сучасного села, але раніше все було цікавіше і тут промишляли контрабандою! Саня (це той що у червоному) займався контрабандою скотини. Він затарювався різною худобою по навколишнім селам і гнав її преріями Сумщини просто через порожні ділянки кордону. Часом його ловили, часом ні. Але уявіть цю картину, табун з десятками коней, і вершник Саня, на світанку, проривають колючий дріт, ніби лінію фронту, перестрибують рови і галопом несуться в тили противника! Втікаючи від переслідування ну УАЗиках та замітають сліди несподіваними маневрами.

​Коротше добряче наївшись та напившись нас почало вирубати. Хлопці діяли характерно для козацьких звичаїв, не нянчились та не бігали навколо нас з ковдрами. Просто дали нам вирубитись хто де зміг і покинули нас в царстві Морфея. Самі ж гулянку не закінчили.

​Я, особисто спав абсолютно мертвим сном, і ніч у мене пройшла чудово, але за словами колег по походу так було не для всіх. Вам вирішувати чи вірити у це. За їх словами, господарі двіжували тупо усю ніч, стверджувалося, що вони то покидали приміщення, то поверталися, але не самі, а у компанії інших людей, родичів та подойбічних створінь. Всі ці громади одним ударом вибивали двері, зі скрипом вмикали світло та нависали над нашими сплячими тілами, уважно розглядаючи кожну зморшку та запоминаючі обличчя. Ці натовпи випивали, пропонували нам, не отримували відповіді, голосно співали пісень, часто на невідомих нікому мовах і виходили у нічну темряву.