Трохи більше 5К лишилось добити для розіграшу блимавки.
Щоб пожвавити процес мабуть варто розповісти ще якусь #історіязжиття
Нещодавно я вам розповідав про одного персонажа та його вплив на мене, я його називав Генерал Порф. Так от, одне з найважливіших речей, які він мене навчив - це не боятись природи, обставин та бідності. Наприклад, після його пригод я розумів, що при наявності характеру можна не боятися ні лісу, ні холоду, ні пригод, а насправді в ідеалі ці пригоди та випробування краще вигадувати собі самому. Виявилося, що гроші то не висока потреба, без них можна цікаво та тривало подорожувати, розкриватися та творити ці самі пригоди.
Це відкриття дарувало мені шлях відразу до ряду можливостей. Наприклад, я міг спокійно, в будь-який момент, катнути в умовний Київ буквально на один день не маючи жодних грошей та зобов'язань, якщо мені хотілося. Уявіть рівень свободи. Наприклад, я якось хотів поїхати в Донецьк на матч Україна-Франція, пішов зранку на вокзал, квитків на потяг не було, ввечері був матч, тому я розвернувся і поїхав автостопом, заблукавши в процесі в Краматорську, але буквально впритул прибув на Донбас-арену. Всі гроші пішли на квиток, бо виявилось, що на стадіо так просто не вписатись, ми програли 4:0 і назад я вже вписався в потяг до якихось дніпровських фанів і їхав під сидінням з ними у якесь Синельникове пів ночі... Свобода та авантюризм.
Але історія з життя буде не про це. Вона буде про інший наслідок опанування свободи. Сходивши якось з Генералом Порфом в пару його експедицій в ліс я зрозумів, що насправді для походу практично не потрібне екіпірування та і взагалі можна отак встати і піти. Тобто оці всі картинки з крутими рюкзаками, мультитулами та затишними наметами то фікція для людей що хочуть жити комфортно та мають гроші. Мені ж, студенту з міцними ногами та гарячим серцем це не потрібно. І я народив "тріпи". Тріпами ми називали піші походи мого авторства, які грунтувались на декількох китах:
1. Довільне відношення до снаряги. Тріперам снаряга була не потрібна, але якщо вона є, то добре. В тріп міг піти кожен, хто мав силу характеру не злякатися таких умов.
2. Тріпер має не просто не боятися пригод, а навпаки їх шукати. Можемо піти по азімуту не дивлячись на болото, поле, ліс, річку... ідемо, продираємося і з цікавістю думаємо куди це нас приведе. Перші тріпи не мали чіткого маршруту і нормальної карти, але мали ціль дійти до якогось цікавого місця.
3. Тріп це коротка подорож, яка не вимагає підготовки, найчастіше це вихідні, найчастіше це десь поряд, це не якісь гори та полонини, це не туристичні стежки, це буквально сусідні пейзажі, звичайні села, Слобожанські ліси. Такі місця де туристів ніколи не бачили і вважають їх диваками. Це давало можливості не брати відпустки і просто вриватись на пару днів на електричці.
4. Ви і є настрій тріпу. Хтось одягався в камуфляж і берці, хтось брав вудочки, хтось пляшку горілки. хтось великий казан для смакоти у вогнища. Кожному своє, як було написано на воротах Бухенвальду. При цьому кожен міг вільно вийти з гри, як тільки почувався шо це не його.
Але, і до цього не всі були готові, тріп це дуууже складно фізично та морально. Адже доводиться іноді повзти через терни, іноді спати в дикому холоді, іноді перепливати ріки і до вечора кожного дня такий стиль виснажує просто неймовірно. Для багатьох це кайф, але багато хто другий раз так ніколи і не йшов. Когось вибивало з рівноваги затоплене поле, що кишіло зміями, когось несподівана ночівля на острові посеред якихось заплутаних заплав, когось виносила безсонна ніч, когось з'їдали до смерті ґедзі та комарі.
Тріпи були явищем рідкісним, вони проходили як свято, декілька раз на рік, але саме тому вони запам'ятовувались як щось особливе. Так тривало більше 10 років, поки Росія так повноцінно все і не зіпсувала. Останній тріп був по Сумській області буквально за місяць до вторгнення і я про нього писав вже.
Але, якщо написав про останній давайте розкажу про самий перший? Він легендарний і є улюбленою байкою у вогнища. Цікаво?