В Авдіївці до вчора ще чудом під нашим контролем трималась моя вогнева часів АТО біля "Царської Охоти".
В цьому місті в спокійніші часи я провів трохи менше року. Після звільнення влітку 14 майбутніми холодноярцями та правосєками, та активних боїв на Зеніті, Бутівці, Промці і Дачах, то сплахуючих то затихаючих впродовж 2015-18, вцілому Авдос (разом з Мар'їнкою) вважався ледве не курортом.
Місто на околицях якого йшла війна, вже в найближчому тактичному тилу, куди без проблем долітав сапог чи 82 міномет, жив майже спокійно - уже в кінці вулиці Соборної (по-кутковому Спортивної) працював магазин, що підіймав неабиякі обороти в день зарплати військових, а натомлені вояки, що пішкарусом перли з під Спартака неквапливо жартували з продавчинями.
Тут же під мінометну канонаду і звуки перестрілок можна було плигнуть на розвозку з чи до Коксохіма, що як раз йшла здається по Грушевського розділяючи "Нове" та "Старе" місто. А назад звертала перед самою Царською в сторону Промки, пруз старе кладовище перемішане гаражами.
"Старим" містом була майже вся приватна забудова, а "Нове" переважно вміщалось в межах мікрорайону "Хімік", що до вчора був ключовою точкою оборони та логістики, тримаючи ту кишку якою постачались підрозділи під Спартаком, на Промці і в боях у приватній забудові навколо кар'єру. До нього також відносився АКХЗ ситуація з яким поки незрозуміла, та Індустріальний проспект.
Зі сторони Донецька, "Хімік" починався легендарною "Дєвятіною" на перехресті - багапоповерхівкою що фасадом стояла до ДАПу та самого Донецька, й по котрій по-сучому любила вправлятись ворожа арта та танки з прямого наведення. На сусідньому будинку був той самий чарівний мурал з місцевою вчителькою.
Коли Дєвятіну покинули жителі, це був спостережний пост. Її склали авіаударом ще в перші дні повномасштабки.
Почергово кацап склав і вбив всю забудову, котру звели для робітників коксохіму, багато з яких там лишились назавжди. Я з холодком дивився на відео з Авдосу, всі з яких стосувались до знайомих місць, де життя якщо не буяло, то спокійно собі текло. На їх місці лишились лише знесені кабами під'їзди.
Раніше, в часи затишшя, побратими та кенти заздрили ближнім з авдіївською ротацією, там в усіх сенсах воювати було по приємніше ніж в степу на Приазов'ї, вздовж Сіверського Донця, чи навіть у сусідній Кам'янці.
Тобі були доступні всі побутові зручності, від прикольних кафе, банків, трьох "Нових пошт" і установ до цілого ТЦ "ЛаФар" в якому можна було замовить піцу та суші, що тобі б привезли знайомі спритні таксисти, а для геть лінивих навіть посилку майже на позицію чи КСП.
На Коксохімі була шикарна пральня, що за кілька годин відпирали будь-яке гімно й мазуту, з добродушними тітоньками, котрі приймали наші мішки з лахміттям за якісь смішні 50 гривень чи "скіки дасте". За нормальну ціну можна було зняти хату, а біля вокзалу (котрий до речі запустили наче в 2021), була база легендарного Да Вінчі, що була Меккою різних цікавих обмінів між ЗСУ та правосєками.
Це місто жило, його такт всі ці майже 10 років відбивався канонадою. Тепер його нема. В Авдіївці може лишилось кілька зовні малоушкоджених хат і не вигорілих чудом квартир - невелика радість для любителів унітазів та їх мертвих хазяїв.
Коли там на підвалах і лишилось кілька найпринциповіших бомжуючих ватанів, я за них радий, надіюсь що це саме те чого вони чекали.
Але все ж крайні роки мене, не полишає відчуття брєдового сну, подиву тим самовбивчим бісівським міазмам, одержимості радіючій 2-річним штурмам райцентрів, котра так і жере все скільки небудь живе і красиве, котра таки впевнено йде до стану уробороса.
До чого тут лише ми, та миле придонецьке містечко що жило зі збагачення вугілля?
Фото - мій улюблений мурал на Гагаріна. Він почив разом з містом.
