Поет геральт і панічна втеча з битви у ущелині

— Боги, Ґеральте, — сапав поет, видряпавшись по узбіччю ущелини. Вишневий кубрак його був, наче снігом, усіяний пташиним пір’ям. — Бач, що діється? Оті, з Соддену, напевне програли битву, почався відступ. Та що це я, який там відступ? Це втеча, просто панічна втеча! І нам треба звідси валити, Ґеральте. На той берег Яруги...

— Що ти тут робиш, Любистку? Звідки ти тут узявся?

— Що роблю? — крикнув бард. — Ти ще питаєш? Тікаю, як і всі, весь день на тому возі товчуся! Вночі якийсь сучий син коня у мене вкрав! Ґеральте, благаю, витягни мене з цього пекла! Скажу тобі, нільфгардці можуть бути тут кожної хвилини! Хто не відгородиться від них Яругою, той під ніж піде. Під ніж, розумієш?