#борошнобібліографічний
Колись в школі ми вивчали шось банальне, типу цитат письменників на грошових банкнотах, оце типу "Я єсть народ, якого правди сила" і всяке таке інше де герої підручників висловлювали своє захоплення простим народом, його геніальністю та силою духу. Але так вийшло, що ми, малі школярі, не надто були ізольовані від цього самого сучасного народу у своєму спальному районі. І що гірше, ми постійно з ним стикалися, в тому числі навіть у шкільних коридорах. І цей народ нам, таким молодим і здавалось би не дуже досвідченим, відверто не подобався, цей народ плював під ноги на вулиці, багато матюкався, пив, ходив на базар міряти пальоні кросівки на картонкі, цьому народ вимикали світло по вечорам, а він у відповідь залишав сміття в лісі. На таке. Романтизм не прослідковувався. А найстрашніше те, що Франко був правий і ми теж були цим народом, і, відповідно, вся ця нелюбов чітко лягала не лише на наше оточення, а і на самих себе, ми так само мало себе поважали і, навіть, мріючи, не надто вірили, що здатні реалізувати якусь мрію.
Тому виникає питання, а що ж ми тоді любимо, коли говоримо, що любимо Україну і чи любимо ми в цей момент себе, коли такі речі говоримо?
Подібні питання задає в книзі "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію" пан Йогансен. Але відповіді не дає.
— Ця дика, огидна буря, така, як твій народ, о Яресю, — сказала вона. — П’яний селянин Черепаха, що люто б’є свого вірного коня Володьку; звір-древонасадець, що вигонив свою жінку з малими дітьми на мороз, одрубав свому синові ногу і тепер стріляє в кущі, коли думає, що то іде його жінка; люті пси, що забили дідового друга собаку і настромили голову на палю за те, що собака задавив якесь курча, — всі вони у стократ гірші й дикіші за цю бурю, вони огидні різ-ники, ці люди. Чи не правда ж, Яресю?
Грім викотив уже свої чавунні барила ген за Бешкинь на Коро-пів хутір, блискавиці мовчки блимали десь далеко, і тільки дощ м’яко ллявся ще над річкою і берегами. Перебийніс добув сопілку й заграв.
Дитячим голосом, мов дівчина-школярка, сопілка сказала, як щука-риба одбила од берега ряску, як було літо та й стала зима, як мороз-морозенко скував воду, як прийшла красна весна і в гаї зелене-нькім орала дівчина воликом чорненьким. Коли сопілка про все це розповіла, Перебийніс звичайненько обтер її і сховав у кишеню.
— Альчесто! — сказав він. — Ти чула, як під час однієї полярної експедиції двоє італійців, закинуті серед льоду, забили і ззіли свого товариша норвежця, зжерли сирцем-сирового, бо не було вогню, щоб зварити з нього суп або хоч спекти, як шашлик, на ріжні?
Може, ти скажеш, що це були дикі огидні звіролюди, і я думаю, що ти це й хочеш сказати. Але тому неправда — це були дуже хороші культурні люди, виховані, освічені люди, здатні до делікатних і ніж-них почувань. Можливо, що це були доктори або й навіть професори.
Як же вони могли так некультурно зжерти свого товариша, сирового норвежця?
Народ, про який ти кажеш, дійсно чудний народ. Він створив чудесну музику і надзвичайне малярство, що його примітиви здаються паризьким мистцям за акме досконалости, небувале декоративне мистецтво. Він скомпонував епічні пісні, незгірші від кодексів Гомера. В особі своєї інтеліґенції він навіть спромігся створити таку-сяку літературу та, хоч і паршивеньких, істориків літератури.
І от цей самий мистецький народ, що дорівнюється в художній умілості навіть негрському, а не тільки японському талантові, цей са-мий народ зовсім не розуміє краси. Краса для нього не існує.
У цій прекрасній ріці він убачає тільки деякий спосіб комуніка-ції — можливість пересуватись довбаним човном. Крім того, він хи-жацькими методами винищує в ній рибу і в плесах її качок.
З м’якого ласкавого рогозу, що так тихо лоскотав тобі шию, коли ти сідала в човна, Альчесто, він плете рогожі і продає їх за безцінь у Слобожанській Столиці, продає їх за злиденні копійки, що ти їх охоче заплатила б удесятеро, аби рогіз зостався красувати в затоках.
