Це при умові що посилка не розіб’ється чи Глово-дрон не проїбеться.

Раніше октокоптери носили ТМки і кумулі, їбали техніку, а тепер це нова, ібійогомать, пошта.

В ті благословенні моменти хуйової погоди дорога життя нагадує бориспільску трасу. Всі літають туди-сюди возять підкріплення, міняють людей, завозять нових, їдло і воду везуть пачками. Вивозять поранених і мертвих. Штурмовіки теж набігають з новою силою в район зосередження, але не штурмують.

Тут варто згадати що стрім залежність (це коли атєц камандір всьо хоче бачить лічна по трансляції з дрона) грає поганий жарт з штурмами: кацапський гєнєрал не бачить як його штурмавічки воюють, і наказ на штурм не віддає. Бо інакше він вважає шо підлеглі його найобують. Взагалі і наші керманичі теж абажунькають стріми. Бо вдруг підлеглі найобують. І досить часто підлеглі найобують. Бо бажаючих йти/їхати в посадку номер 5 (бо посадки номер 6, 7, 8 і 9 вже пройобані і людей звідти хуй хто вивіз).
Бо… Бо… Бо…

По хорошій же погоді всі чекають до останнього, потім омофором охуярюють машину, хресним знаменем налаштовують РЕБ на максимальну потужність, і машина летить. Час від часу ми використовували тактику “рою”. Це коли з десяток машин ломиться кожен по своїх справах. Бо всіх не перевішають і кацап не встигає за всіма ганятись. З 10 машин - 8 доїзджає і виконує завдання. З підбитих же машин люди бредуть назад на точку старту. При умові що екіпаж вижив. Поки що нам щастить.
Дорога життя перетворилася на дорогу в Хель. Вона щедро усіяна згорівшими корчами, бронячками. “Виставка всього лендлізу України” як висловився один мій товариш.

І найгірше все з того, що з цим хуй шо зробиш. Кацап в такій реальності живе вже року півтора-два, а ми лише зараз (ну +/- півроку тому, ок) зіштовхнулось з таким тотальним піздєцом. А ми ще ржали з їх осліків…

Але немає ситуації яка б не могла стати гірше. І вона стала гірше. Значно гірше.