#борошнобібліографічний
Дочитав Дім на горі Шевчука.
Загалом, я плекаю певні почуття до магічного реалізму. На особливу місці стоїть Габріель Гарсія Маркес, як певний еталон та синонім жанру. Особливо добре дається реалізація цього мистецтва у Сергія Жадана. Дуже подобається як він з одного боку не звертає уваги на магію в своїх творах, а з іншого дуже яскраво вплітає її в сюжет.
Але, я навіть подумати не міг, що ми маємо в українській бібліографії твір, який ставить магічний реалізм в осерді свого сюжету, а точніше робить магію самим сюжетом. В умовах декорації післявоєнного Житомиру, а точніше його окраїн десь на берегах Тетерева. Влучне місце, ге?
Давайте відразу з критики, а завершу огляд тим, що мене реально вразило. Так от, на мою переконливу думку, найбільший секрет творів магічного реалізму в тому, що автор в жодному разі НЕ ПОЯСНЮЄ природу магічних явищ. Тобто вони мають нести хаотичний характер, мають бути не передбачуваними і не мати жодного пояснення. Наприклад, Ремедіос з Ста років. В якийсь момент вітер просто уносить її в небо без жодних пояснень і цього цілком достатньо, щоб мати ще один магічний інцидент як пазл. І так майже про все. Шевчук же, здавалось би, теж у більшості випадків не пояснює природу магічних явищ, але це якщо не згадувати центральну історію, про той самий дім на горі. В домі найстаріший член сім'ї прямим текстом оголошує про прокляття, яке має дім, всі все проговорюють і це прокляття передбачувано реалізовується, ще й циклічно. Що відразу нищить усю магію. Не зважаючи на те, що ми не знаємо природу прокляття, але ми знаємо як і коли все станеться. Що не припустимо.
Але, я пропоную не зважати. Більше того, я пропоную упустити ту головну лінію книги. Адже це не головне. Головне те, що книга не розповідає лише про дім на горі, а розповідає про цілий ряд персонажів життя яких наповнене магією і куди менш передбачуване. Навіть більше, окремі розділі по суті сконцентровані на конкретних персонажах і їх розкриттю та одночасно з їх перетинаннями з усіма героями книги, бо всі вони живуть поруч. Але і це не головне, крім магії кожний розділ книги переповнений любов'ю і це один з найпрекрасніших текстів про кохання, які я читав. Любові там настільки багато і вона настільки розливна, що вона іноді просто перехлюпується через краї капаючи як на читача так і втоплюючи у собі весь простір роману. Герої роману буквально плавають у власній любові, до себе, до інших, до світу, а світ у свою чергу світиться яскравим серпневим сонцем, виблискує в Тетеріві та нагріває до жару каміння на берегах. І так, розділ за розділом, різні люди, з часом все більш рідні, але кожен з своєю любов'ю і вона не втомлює, не хочеться когось виокремлювати.
Але я буду.
Є там один дід козопас, можливо це буде певний спойлер, але я думаю він жодним чином не зіпсує вам враження. Так от, цей дід, він бачить світ наскрізь, він бачить все що відбувається водночас, і красу природи і життя окремих людей. У все це він закоханий і дуже радіє всій красі, яка його оточує. Як він до такого дійшов дуже класно описана впродовж книги. Так от, цей дід постійно пише щось в зошиті, весь роман, і ніхто загалом не розуміє що там, хоча і пробують читати. Але врешті стається подія, яка дає змогу розшифрувати його записи.
І тут, несподівано, не зважаючи на загадковість зошита взяти і прочитати всю ту писанину. А ця писанина займає половину роману. А що там? Розповіді, доволі короткі, які зовсім і абсолютно не стосуються подій і персонажів роману. Але в чому суть? Вони неймовірно химерні. Часом доволі страшні, а іноді лякаючи. І це, на мою думку краще що є в книжці. Я вважаю, що по саспенсу, магії та міфології це значно краще ніж твори Гоголя чи твори Едгара Алана По, також це краще за подібні розповіді Кінга. Це дуже складно описать, але якщо не боїтесь спойлерів я спробую:
