Про системність міграційної політики Австралії (продовження посту 👆):
В Австралії за даними останнього перепису населення майже третина громадян (29.2%) народилася за її межами, а в майже половини населення (49%) хоча б один з батьків народився за межами країни.
В країні третина сімей вдома розмовляють мовою, відмінною від англійської, тобто 5% розмовляють арабською, 4% – однією китайською (Mandarin) і 4% - іншою китайською (Cantonese), 3% - італійською, майже 3% - грецькою, а мова з найбільшим темпом приросту в суспільстві – непальска, якою розмовляють приблизно 0.5%.
У 1947 країна оглянулася по сторонах після великої війни, побачила величезні простори, а також економіку і населення, які постраждали від війни, і загрозу від двох величезних сусідів, комуністичного Китаю та тільки-но переможеної Японії. Ці простори були майже на сто відсотків населені англійцями, шотландцями та ірландцями. Всі вони були білошкірі, розмовляли тільки англійською мовою та були таким собі уособленням ксенофобії.
Аборигени, які були населенням до того, як на континент прибули спочатку голандці, потім французи, а потім британці, взагалі не вважалися людьми з точки зору закону і на них не так давно ще можна було полювати в деяких штатах. Азіатам було законодавчо заборонено приїздити в Австралію та селитися тут.
Але дилема, як її сформулював перший призначений тоді міністр міграції, була дуже проста: Populate or perish, тобто населяй цю землю, або ти з неї щезнеш.
Тоді владою було прийнято рішення про те, що кожного року Австралія має збільшувати своє населення за рахунок міграційного приросту приблизно на 1%.
У зв’язку з вкоріненою побутовою ксенофобією уряд дуже побоювався заворушень після прибуття мігрантів і тому перші мігранти були ретельно відібрані – я знайомий з людиною, яка працювала тоді в департаменті міграції і він мені розповідав про те, як він їздив в Європу в лагеря переміщених осіб із завданням відібрати для першої хвилі міграції «молодих, красивих блондинів та блондинок, які б добре виглядали на камеру».
Перших мігрантів за рахунок уряду Австралії ще в Європі навчали англійській мові. Це були фінни (в основному з Карелії, яку Фінляндія остаточно втратила за підсумками війни), балти (які бігли від Радянської влади), голандці, австрійці та всі інші, кого війна викоренила з їхньої батьківщини та перемістила кудись ще.
Перші два пароплава з мігрантами зустрічав прем’єр-міністр, а їхніх пасажирів нон-стоп показувало телебачення – головною метою було показати місцевим жителям те, що приїжджають такі ж самі люди, які якщо й відмінні від містера О’Грейді або місіс Робінсон, то тільки акцентом.
Після того було багато хвиль мігрантів. Була розповідь якогось дідуся, який жив в Західному Сіднеї (зараз - одному з найбільш національно диверсифікованих районів країни) і розповідав про те, як суспільство на побутовому рівні змінювалося – від розповідей в його школі (коли в його район приїхали австралійські ірландці-будівельники перед війною) про те, що от жили-жили нормально, а тут якісь чурки приїхали, руді та розмовляють з дивним акцентом. Потім – про те, як от жили-жили нормально, всі собі такі британці, а тут якісь чурки приїхали з країн Балтії чи Фінляндії, біляві зовсім та розмовляють з дивним акцентом.
Потім (років через три чи чотири, коли масово поїхали з Італії) – що жили собі нормально, всі собі нормальні Europeans, аж поки оці чурки не приїхали, чорняві та розмовляють з акцентом... Далі зрозуміло – приїхали греки (див вище про акцент і чурок), потім – мальтійці і араби (див вище), потім – югослави (див вище), потім – євреї (див вище), потім – китайці (див вище), потім – індуси, потім...
Спочатку їх селили в пустелі в лагерях, в яких їх навчали англійській мові та Australian way of life по декілька місяців, доки не вважалося, що вони можуть нормально інтегруватися. Потім суспільство вибудувало, з моєї точки зору, майже ідеальну систему інтеграції, яка вбудована в повсякденний побут і яка є дуже ефективною та успішною, але це заслуговує окремого поста.
