Невміння західних країн вивчати ситуацію на сході призводить до ілюзій
Невміння, а скоріше небажання західних країн займатися вивченням ситуації східніше Бугу (а іноді і східніше Одера) призводить до доволі поганих наслідків. Так, фактично не існує вже вчених, котрі вивчали б ту ж саму Україну чи Росію поза академічними стінами. В свою чергу це створює певну ілюзію в очах безпосередньо західного істеблішменту.
Одним з головних прикладів цього є нерозуміння витоків проблем на пострадянському просторі. З одного боку, вони не можуть бачити ниток котрі пов’язують одних з іншими, так наприклад західні демократії не бачать особливостей внутрішньої кухні Росії. Беручи під крило будь-яку позасистемну опозицію, аби не за Кремль. Не відчуваючи зв’язків тієї ж опозиції з баштами Кремля. Тут можемо згадати Кудріна, Грефа, Фрідмана та інших, котрі позиціонують себе як «ліберальне» крило Кремля. Які фактично підтримують коштами Навального, який на думку багатьох західних аналітиків може змінити поведінку Кремля після його приходу до влади.
Але поступово проблема вивчення Росії може мати можливість вирішення. Так в новій доповіді від Chatham House великою червоною лінією проходить через усю доповідь наратив про те, що з Росією неможливо домовлятись. І це не залежить від того, хто знаходитиметься в Кремлі. Фактично цей лейтмотив є важливим поступом в векторі зміни політики західних країн по відношенню до Росії. Так автори доповіді говорять про те, що треба зрозуміти, що Росія в даний час не є партнером Заходу, і визнати реальність розбіжностей. Є вагомі причини, чому спроби знайти спільну мову з Росією постійно зазнавали невдач протягом останніх 25 років: стратегічні інтереси Москви та Заходу в даний час несумісні.
В той же час Росія зацікавлена конфронтації та збільшення напруженості. Бо демонстрація того, що західні країни хочуть переконати російське керівництво змінити свою позицію. В даний час показує що Захід вважає Кремль рівним, та допомагає тим самим закріпити свою владу вдома.
Поряд з цими тезами, також в ряду головних йде тези про те, що неможна вже вважити країни такі як Білорусь та Україна, істотними сферами впливу Росії. Що безперечно є вагомим кроком по протистоянню російському впливу. Бо Західний світ мав певний консенсус стосовно цього після розпаду СРСР, задля збереження певного на їх погляд миру, хоча насправді це було бажання невтручання та передбачуваності політики в цьому регіоні.
Також акцентується увага на тому, що слабким флангом НАТО зараз є Чорноморський регіон. І що в інтересах Західних країн має бути посилення впливу та нарощування військової сили в Болгарії, Румунії та України. В контексті цього виникає знов роль Інтермаріуму як безпекового концепту Європи. Коли країнами «Малої Антанти» будуть контрольовані та надійно захищенні суттєві сухопутні коридори, котрі мають можливості дозволяти проектуватись на цілі регіони. Як свого часу зазначав польський аналітик Якуб Бартощак зі своєю концепцією брам, такі як Брама Смоленська, Брама Молдавська, Брама Пшемиська, які дозволяють відповідно проектувати сили на Балтику та Польщу, Балкани та територію поза Карпатами. Я б додав ще Браму Сіверську, яка дозволяє отримати безпосередньо вихід до двох останніх «брам».
Визнання того, що Росія вже є васалом Китаю, також є побажанням, а може навіть вимогою авторів цієї доповіді. І цьому є розумні причини. Так наприклад автори кажуть про те, що політика розділення Китаю та Росії це марна трата часу, особливо коли китайські корпорації пов’язані з Росією великими ресурсними контрактами. Постачання антрациту, деревини та інших ресурсів підтримує зростаючий попит китайської економіки та потреби її армії, котра розбудовується гігантськими темпами.