​​Написане магнатом та козацьким дипломатом часів Хмельниччини Юрієм Немиричем ще в 1634-му році, а актуальне і понині:

"Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають швидко, а гамуються поволі. У варварів будь-яка нерішучість розцінюється як вияв ницості, а негайне досягнення чогось силою вважається ознакою величі. Під час бою, після того, як вони починають втрачати впевненість в успіху, часто, покинувши зброю, вдаються до втечі, ... і тим збільшують кровопролиття.

Такого роду характер свідчить про їхню систему державного управління, подібну до турецької, абсолютистської та деспотичної, за якої, однак, навряд чи можлива загроза повстання. Непідконтрольний законам священний звичай краю так зміцнює владу, що, сповнені забобонної шани, мосхи не прагнуть свободи. Як також не відчувають і не уникають неволі, встановленої, буцім-то, Богом і царем. Відтак цар схильного до такого забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям і найбільшою, порівняно з іншими, могутністю. Зміцнює царську владу однакове становище усіх при розподілі посад, найменша з яких чи при дворі, чи у церкві надається за згодою царя, якому рідко загрожує небезпека з боку йому підлеглих. І достеменно відомо, що так багато, (як ми вже вище перерахували), тобто, сто десять військових провідників з представників вищого нобілітету, було призначено з урахуванням самого страху перед заколотом. Останні на оплату воїнів просять гроші з державної скарбниці не з власної волі чи у зв’язку з обставинами, але за розпорядженням і наполегливою вимогою царя. Як лишень вони опиняться під підозрою, ті з них, що обіймають навіть високе становище, легко усуваються від військової служби царем, який добре обізнаний з відомими порадами Тарквінія щодо методів усунення небажаних представників вельможного панства.

Що ж стосується молоді, то вона не прагне до навчання, бо, навчена одному лиш славослов’ю та плазуванню перед царем, протягом усього життя привчається до рабства. Бо лише цар потверджує їхні права на спадщину і навіть примушує ні в чому не винні і могутні при дворі сім’ї часто змінювати місце проживання та шукати нових посад у віддалених від родового гнізда фортецях. Фактично їх відправляли у вигнання: як Тіберій під приводом надання посади заслав Германіка, а Нерон спровадив Отона."