Ізраїльська військова стратегія в Сирії (Частина 1)
Останні дні Ізраїль наносить повітряні удари та проводить частково наземні операції в Сирії, включаючи активні військові операції в Південній Сирії та авіаудари по об’єктах у районі Дамаска (Аль-Кісва) і Хомса. Це свідчить про перехід до нової фази ізраїльської регіональної стратегії.
Після падіння режиму Асада Сирія стала ареною боротьби за вплив між ключовими гравцями, зокрема Туреччиною, яка фактично контролює північні території та підтримує нову владу в Дамаску. Проводячи реалізацію інфраструктурних проектів, та поширюючи свою безпекову та фінансову політику, підвязуючи Сирію до себе економічно та геополітично.
Скориставшись втомою сирійського суспільства від війни та слабкістю центральної влади, Ізраїль розгортає комплексну стратегію, спрямовану на довгострокове закріплення своїх позицій у регіоні.
Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу чітко окреслив три ключові положення нової доктрини безпеки:
ЦАХАЛ залишиться на горі Хермон на невизначений термін.
Сирійським військам заборонено перебувати південніше Дамаска.
Ізраїль гарантуватиме безпеку друзів у регіоні.
Ці кроки фактично створюють автономну буферну зону під контролем друзських формувань, що підтверджується створенням Військової ради Сувейди. Водночас триваючі авіаудари спрямовані на знищення залишків військової інфраструктури колишнього режиму Асада. Тобто превентивні дії проти об’єктів, які можуть бути захоплені новими сирійськими силами (зокрема під впливом Туреччини). А також стримування воєнного зміцнення пост-асадівської Сирії.
Усе це вказує на системний підхід Ізраїлю до запобігання появі сильного військового актора в регіоні.
Сирія сьогодні – це дезінтегрований простір, де влада розподілена між фракціями, племенами та регіональними адміністраціями під впливом Туреччини, США, Ірану та інших. У таких умовах Ізраїль діє в ситуації підвищеної невизначеності, адже не завжди зрозуміло, хто саме контролює знищені об’єкти чи може використати їх у майбутньому.
Нова сирійська влада, підконтрольна Туреччині, реагуватиме на дії Ізраїлю лише в тій мірі, яку вважатиме доцільною Анкара. Її спротив залежатиме не від внутрішніх ресурсів Сирії, виснажених війною, а від рівня турецької підтримки. Якщо Туреччина вирішить посилити своїх союзників у Дамаску, це може змінити баланс сил і створити Ізраїлю нові виклики.
Друзи, у свою чергу, не мають самостійного стратегічного потенціалу і діятимуть у рамках угод з Ізраїлем, який наразі є єдиним гарантом їхньої безпеки.
У свою чергу ми маємо можливість зрозуміти, чому саме так діє зараз Ізраїль. Без кидання в емоційні барви та казки про людожерів. Аналіз дій Ізраїлю гарно можна побачити через призму книги Домініка Джонсона Strategic Instincts: The Adaptive Advantages of Cognitive Biases in International Politics. Вона дозволяє виділити кілька когнітивних факторів, які впливають на прийняття рішень.
Надмірна самовпевненість (Overconfidence Bias)
Успіх кампанії проти «Хезболли» в Лівані та відсутність значного опору з боку пост-асадівських сил створили у Ізраїлю відчуття здатності швидко й ефективно проектувати силу. Удари по Сирії відбуваються без суттєвої протидії, що може породжувати хибне відчуття безпеки. Однак динамічність ситуації в Сирії та потенційна реакція Туреччини чи інших гравців свідчать, що довгострокові наслідки можуть бути непередбачуваними.
Фундаментальна помилка атрибуції (Fundamental Attribution Error)
Ізраїль сприймає будь-які військові об’єкти чи структури в Сирії як потенційну загрозу, незалежно від їхнього фактичного контролю чи намірів. Це призводить до безкомпромісного підходу – відмови від тактичних угод чи дипломатичних маневрів на користь повного усунення ризиків. Така стратегія посилює конфронтацію, але ігнорує можливість використання внутрішніх суперечностей у Сирії на свою користь.