​​"Нас забрали". Історії депортованих українських дітей

Протягом двох років до України повернулися лише 388 дітей, яких депортували з окупованих Росією територій, і яким вдалося встановити зв'язок зі своїми родичами. Їхні історії прозвучали на конференції в Ризі.
Одна з них, історія 11-річного Іллі з Маріуполя.

"На той момент (повномасштабне вторгнення Росії в Україну. - Ред.) мені було 9 років. Я жив зі своєю мамою і братом у Маріуполі (його мама загинула. - Ред.). До війни все було добре: у мене були друзі, школа і дім. Мені дуже подобалося в моєму місті, воно було дуже тихим. Але потім почалися вибухи. Одного разу ми переночували в наших сусідів, бо в наш будинок влучила ракета. Потім снаряд влучив у квартиру, де були ми. Мене поранило в ноги, а мою маму в голову. Я зрозумів, що моя мама мертва, коли сусідка спробувала намацати її пульс. Смерть мами набагато болючіша, ніж ті поранення, які я отримав.

Мою матір поховали у дворі нашого будинку. Російські солдати увійшли в місто й оголосили евакуацію. У Донецьку я пробув близько місяця, де мені зробили кілька операцій і процедур. Лікарям довелося пересадити частину шкіри на нозі без жодної анестезії. Попри серйозні рани, на мене тиснули. Мій лікар говорив, що я можу говорити "Слава Україні", але додавати, що у складі Російської Федерації. Про мене зробили сюжет на телебаченні, який побачила моя бабуся, їй вдалося забрати мене. У майбутньому я хотів би стати лікарем - це майже як солдати. Тільки робота в них трохи інша - рятувати життя".