«Майстер-клас» із 90-х: як зробити $100 мільйонів, продавши державі її ж власність

У 1997 році #Володимир_Литвин (тоді — помічник президента) та Ігор Бакай (радник президента і нардеп) провернули #аферу, яка за масштабами та зухвалістю дасть фору сучасним крипто-скамам.

88 винахідницьких патентів, що належали державним науковим та виробничим структурам, були «виведені» у приватну власність ТОВ «Нові мікротехнології». Після того, як інтелектуальна власність держави опинилася в руках приватної компанії, ці ж самі #патенти були продані... назад державним підприємствам, зокрема «#Нафтогазу».

Держава заплатила за своє ж майно 188 мільйонів гривень. На той момент (1997-1998 роки) це була астрономічна сума — еквівалент приблизно 100 мільйонів доларів США.

Але схема з патентами була лише вершиною айсберга. У 2002 році народний депутат Григорій Омельченко [ ад'юнкт Київської вищої школи міліції МВС СРСР, член КПРС, делегат 28 сходки КПРС, , Герой України 😝 ] оприлюднив документи, які вказували на зв’язок Литвина та тодішнього голови #Податкової_адміністрації #Миколи_Азарова з нафтовим бізнесом. Йшлося про лобіювання інтересів «ТНК-Україна» та виведення валютних коштів через #офшорні_структури (зокрема «Асміс-компані С.А»).

Коли виник ризик гучного розслідування, Генпрокуратура того часу спрацювала як годинник: докази Омельченка оголосили «сфальшованими», справу закрили, а фігуранти пішли на підвищення. Система, яка сама себе контролює, завжди прикриває своїх гравців.

Чому ми згадуємо це сьогодні? Бо для нас, сучасних підприємців, цей кейс — найкращий доказ того, чому інституції важливіші за особистості.

Кумівський капіталізм — це податок на розвиток. У країні, де чиновник одночасно є суддею, прокурором і бенефіціаром «прокладки», чесний бізнес завжди програє. Ви не можете конкурувати з тими, хто пише закони під себе.

Ця історія — про те, як Україна могла виглядати, якби влада була сервісом, а не інструментом збагачення.