Вода донбасу та спогади про дитинство
Вода Донбасу
Ця тема мені особливо близька, бо я родом із Донецька. Ще в дитинстві пам’ятаю, як моя мама отримала на роботі ділянку землі під містом, і ми збудували там дачу. Води не було. Викопали свердловину, але вода виявилась солоною і годилась лише для поливу. З часом земля побіліла від солі. Ситуація змінилась лише після того, як туди провели водогін.
Тому мені так цікаво було прочитати матеріали Текстів та The Insider (і ще).
Знадобилося кілька років, щоб вирішити проблему, і лише кілька років окупації, щоб усе зникло знову. Літо 2025 року стало точкою неповернення: Донбас опинився на межі гуманітарної катастрофи.
Російська армія не просто окупувала територію, вона послідовно знищувала те, що тримало життя у регіоні. Канал Сіверський Донець - Донбас, який колись забезпечував до 94 відсотків водопостачання, перетворився на уламок минулого. Насосні станції розбиті, дамби підірвані, фільтраційні системи зруйновані. Те, що десятиліттями працювало, спершу роз’їдала корупція, а згодом остаточно знищила війна. Труби, мережі, резервуари - все перетворено на металобрухт.
Проблеми з водою на Донбасі існували давно. Ще за радянських часів регіон намагалися забезпечити через масштабні проєкти: канал, що качає воду вгору, штучні резервуари, додатковий водогін з Дніпра. Та ця система потребувала постійного обслуговування. Після 2014 року фінансування припинилося, частина інфраструктури опинилася в сірій зоні без відповідальності та контролю.
Тепер ми бачимо результат. У Донецьку воду дають раз на три дні. Черги до водовозів багатогодинні. У лікарнях дійшло до того, що поранених миють кров’ю. У багатоповерхівках люди кладуть пакети в унітази, бо немає чим змивати. У магазинах продають ту ж саму жорстку воду, яка тече з крана. Водоканали не мають чим платити за електрику, працюють за бартером і з боргами в мільйони.
Росія не просто створила цю кризу, а тепер використовує її як інструмент подальшої агресії. Мовляв, відновимо водогін лише тоді, коли захопимо Слов’янськ. Класика. Спочатку зруйнувати, а потім “рятувати”. Та мешканці Донецька вже не вірять ані в обіцянки окупаційної влади, ані в чергові наради в Москві. Вони просто чекають дощу.
Для мене це не лише історія про воду. Це історія про регіон, який завжди жив на межі ресурсу, а тепер деградує в режимі виживання. І після перемоги нам доведеться його не лише звільнити, а й оживити.
Водночас ця історія - тривожний сигнал і для інших регіонів України. На півдні, особливо в Миколаївській та Херсонській областях, після підриву Каховської ГЕС ситуація з водою критична. У прифронтових громадах Запорізької області бурять свердловини прямо у дворах шкіл. У Криму ще до 2022 року Росія перетворила воду на інструмент тиску та пропаганди. В умовах змін клімату й вичерпання підземних джерел Україна повинна нарешті перестати сприймати водопостачання як щось другорядне. Це не просто комуналка, це питання національної безпеки та довіри до держави.
Показовим є приклад Миколаєва. Після підриву Каховської ГЕС місто майже три роки жило без прісної води. Люди отримували лише технічну воду, непридатну для пиття. І лише восени 2025 року почали під’єднувати новий магістральний водогін. Це масштабний проєкт вартістю понад шість мільярдів гривень, який охопив сотні кілометрів труб, насосні станції, фільтраційні вузли, системи резервного живлення і захисту. Спершу провели технічне заповнення системи, згодом поступово подали воду мешканцям після перевірки якості.
Цей досвід показує, що водну кризу можна подолати, але для цього потрібні складні рішення. Технічні, фінансові, управлінські. Такі, що не терплять хаосу, популізму чи корупції. І потрібний тиск громад знизу.