Ататюрк використав більшовиків для побудови націоналізму
Ататюрк та комуністи чи як використати більшовиків для побудови «буржуазного націоналізму». Від нашого підписника у фейсбук Bora Ğazı Qirimli
На початку 1920 року, залишки територій Османскої імперії було розділено на зони окупації країнами переможницями Першої Світової війни, - Великобританією, Італією, Францією та Грецією.
Об'єднання розрізненного партизанського руху та створення нового парламенту у Анкарі колишнім османським офіцером Мустафой Кемалем означало початок національно-визвольної боротьби.
Кемаль розумів, що без зброї та матеріальної підтримки довго протистояти не вдастся, а тому почав шукати шляхи співпраці із урядом більшовиків, теж не визнанним іншими державами, але володіючими великими ресурсами.
Своєму оточенню він казав: «Ми повинні ... вступити в контакт з більшовиками з метою координації військових операцій і отримання нових ресурсів».
У обох сил, турецьких націоналістів та більшовиків був єдиний ворог Антанта. Крім того, Ленін і Троцький, мріяли через турків «роздмухати світову революцію в Азії».
І Кемаль почав обіцяти комуністам те, що вони хотіли чути:
«Туреччина зобов'язується боротися спільно з Радянською Росією проти імперіалістичних урядів для звільнення всіх пригноблених…»
У 1920 році це допомогло повернути деякі стратегічні міста на Кавказі після короткої вірмено-турецкьої війни, де радянські війська діяли разом із турками.
Протягом 1920-1922 років Радянська Росія поставила кемалістам: 10 мільйонів рублів золотом, 39 тисяч гвинтівок, 63 мільйона патронів, зерно, паливо, медикаменти, а у якості військових інструкторів у Туреччину були відправлені Фрунзе, Аралов та інші. На міжнародній арені більшовики закликали до визнання уряду Ататюрка.
Більшовистська допомога зіграла значущу роль у перемозі над грецьким наступом у битви при Сакар’ї, де греки стояли вже у 50 км від Анкари.
Втім, надії більшовиків виявилися марними, адже Кемаль вміло загравав із ними, не дозволяючи розповсюджувати марксистські ідеї у Туреччині.
У 1920 році більшовики створюють в радянському Азербайджані, Комуністичну Партію Туреччині на чолі із турком-комуністом Мустафою Субхі.
Ататюрк на противагу їй створює маріонеткову Турецьку Комуністичну Партію, яка починає залучати кошти Комінтерну напряму.
Восені 1921 року, більшовики вирішили «перенести вогонь революції» на турецьку землю, і відрядили власних комуністів морем у Туреччину. Втім, корабель який мав доставити 15 керівників Комуністичної Партії Туреччині включно із Субхі безслідно зник біля Трабзона, а тіла деяких комуністів згодом знайшли у морі. Офіційна турецька версія – корабель з "турецкими товарищами" трагічно затонув з невідомих причин.
У 1921 році арештовують промосковських комуністів всередині Туреччині, а пізніше забороняють і саму маріонеткову Турецьку Комуністичну Партію.
Пізніше заборонять і інші партії соціалістичного ухилу, зі слів Ататюрка «за те що нервують народ своїми безвідповідальними ілюзіями».
Війна була виграна, нові кордони встановлені, міжнародне визнання отримане і настав час «вестернізації» та реформ, тож комуністи більше не були потрібні.
Ще декілька років продовжувались намагання більшовиків втиснути Туреччину у сферу власного впливу і обмін люб’язностями, однак посилення гітлерівської Німеччини вимусили Великобританію та Францію змінити своє ставлення до Ататюрка і розпочалося потепління відносин.
Комуністи пізніше зрозуміли, що їх банально «використали» і опис Ататюрка у радянській енциклопедії 1953 року містить наступну характеристику:
«Как президент и лидер буржуазно-помещичьей партии держался антинародного курса во внутренней политике. По его распоряжению были запрещены Коммунистическая партия Турции и другие организации рабочего класса. Заявляя о своём стремлении поддерживать дружественные отношения с СССР, Кемаль Ататюрк на деле проводил политику, направленную на сближение с империалистическими державами".
