Чилі у 1973 обирало між червоною диктатурою та її зупинкою

Через 14 років після комуністичного перевороту на Кубі, інша країна Латинської Америки Чилі, зіштовхнулась з складним вибором: дати можливість червоним встановити диктатуру, або зупинити її. Як наслідок, маємо 2 реальності. Про цей складний контекст в розгорнутому і як завжди сильному тексті, дописувача нашого #КлубАвторівКапіталіста - Bora Qirimli

.....

Складний час Чилі

У 1970 році на виборах Президента Чілі, висуванець об'єднаних лівих сил - Сальвадор Альєнде, випереджував кандидата від правих – Хорхе Алессандри з мізерним відривом лише у 39 тисяч голосів.

За чілійською Конституцією останнє слово між цими двома кандидатами мав сказати парламент, який після численних дискусій все ж затвердив соціаліста Альєнде новим лідером країни.

У 1971 році ліві партії здобули перемогу на місцевих виборах, і тепер мало що могло зупинити будівництво «правильного соціалізму» в Чилі.

Уряд Альєнде почав із улюбленої теми лівих – «святої землі», що за їх переконаннями мала належати тільки народу.

Ліві радикальні угруповання на місцях почали банально захоплювати приватні земельні ділянки не тільки крупних латифундистів, але і навіть простих селян. Фермери масово забивали домашню худобу аби не віддавати її безкоштовно державі, інші переганяли свої стада до Аргентини.

Наступною жертвою соціалістичної націоналізації став локомотив чілійської економіки - мідновидобуваюча промисловість. Згодом було націоналізовано біля 500 великих приватних підприємств без виплати жодних компенсацій власникам. Приватний бізнес та іноземні інвестори почали стрімко виводити капітал із країни. ВВП впав на 20%, а дефіцит бюджету склав 55%.

Втім соціалісти увійшли у раж і почали - безпідставно підвищувати заробітну плату, пенсії, соціальні стандарти. Це вилилось у шалену інфляцію, що у 1973 році склала 286%.

Наступним прийшла супутниця будь-якого соціалістичного «раю» - продовольча криза. Було оголошено про «заморозку» цін на продукти і обов’язок підприємців безкоштовно забезпечувати молоком всіх школярів. В результаті чілійці перейшли на карткову систему розподілення продуктів, чверть чілійців харчувалась гуманітарною допомогою, а молоко можна було купити лише на «чорному ринку» за великі гроші.

Соціалістичний уряд Альєнде зміг встановити свого роду «рекорд» із знищення економіки, за неповні два роки їх керування - у 1972 році, Чілі оголосило дефолт.
Крім того, він почав частіше навідуватись до СРСР, отримав орден Леніна, влаштував турне по країні для Фіделя Кастро і критикував капіталістів. Країна впевнено крокувала до соціалістичного табору.

«Демократ» Альєнде болісно сприймав критику у ЗМІ і почав тиск на журналістів намагаючись загнати їх у контрольовану державою медіа-агенцію. Але на цьому, ікона сучасних лівих не зупинився - було створені проальєндівські профспілки, які почали залишати без роботи усіх хто його критикував.

Коли чілійці почали виходити на демонстрації проти політики соціалістів і згодом почався ініційований далекобійниками загальнонаціональний страйк, - «ліберал» Альєнде ввів надзвичайний стан та конфіскував вантажівки страйкарів.

Найбільш радикальні угруповання комуністів розпочали улюблену справу – терор. Було вбито колишнього міністра внутрішніх справ та популярного політика – Едмундо Суховича. По країні прокотились криваві сутички із правими силами, теракти, диверсії - на горизонті майоріла громадянська війна.

У серпні 1973 року, чілійський парламент звинуватив соціалістичний уряд Альєнде у керуванні країною шляхом президентських указів в обхід парламенту, тиску на свободу слова, озброєнні та підтримці лівих радикальних угруповань, обмеженні еміграції з країни, тортурах опозиційних журналістів, переслідуванні страйкарів, введення в освіту марксистської ідеології.

У відповідь Альєнде вирішив посилити свої позиції в армії. Головнокомандуючим був призначений генерал Аугусто Піночет, який виглядав абсолютно лояльним і мав би слухняно подавляти виступи незадоволених. Однак генерал мав свої плани, які згодом дуже не сподобались як Альєнде так і лівим силам загалом.