Фундаментальна суперечка платона та арістотеля в історії заходу
Альфред Уайтхед якось сказав, що вся історія європейської філософії це замітки на полях Платона. Я б сказав інакше: все інтелектуальне життя Заходу це суперечка Платона й Арістотеля завдовжки в історію.
Для того, щоб "розкрити" фундаментальну відмінність підходів між консервативним і прогресистським підходами, я б порадив два класичні твори, в яких можна намацати суть спору. Перший це робота Фрідріха Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності й держави". Другий - "Політика" Арістотеля.
Потрібно сказати, що те що підсумовував Енгельс, вперше позначив Платон у своїй "Державі". Платон вирішив, що динаміка між різними класами є основою соціального життя. Але, при тому, що дану ідею відтворювали й до Платона, новаторством Платона було в тому, що такою динамікою можна управляти, конструюючи ту саму "ідеальну державу". Енгельс фактично у своєму "Походженні" довів цю ідею до логічного фіналу, затвердивши принцип "класової боротьби", а фактично динаміки між "гнобителями" і "пригнобленими" як основного мотора руху людства. При цьому Енгельс навіть випереджає свій час, оскільки класи у нього не тільки строго "марксистські", а навіть чоловік і жінка "різний клас", а створення моногамної сім'ї є дією поневолення чоловіками жінок. Типова тема для будь-якого західного коледжу наших днів.
Арістотель відкидає платонівський динамізм. За Арістотелем і ієрархії, і власність, і нуклеарна сім'я є тим, що корениться в натуральній і незмінній природі людини. Тому що ця природа носить незмінний "метафізичний" характер, будь-яке "конструювання" є неможливим. Соціальна динаміка за Арістотелем скоріше є фактом боротьби благ і пороків, від початку властивих природі людини. І безумовно за Арістотелем можливі політичні рішення, можливі "позитивні" і "негативні" державні устрої. Але всі вони повинні виходити з первинного аналізу тих самих "природних" і метафізичних початків людини. Ця парадигма накладає обмеження на будь-який соціальний інжиніринг.
Якось давно я прочитав статтю одного російського лівака Олександра Тарасова. Він визнавав, що більшовицька революція принесла багато смертей і страждань, і в цілому стала провальним проєктом. При цьому Тарасов вважав, що вона була позитивним фактом історії. Чому? Тому що експериментальним шляхом розкрила помилки комунізму 19 століття і дозволила "розвинути теорію" в столітті XX.
Ту ж думку висловив і свого часу мейнстримний комуніст, нині покійний Ерік Хобсбаум.
Ця думка експліцитно показує ідею, що суспільство для лівих є полігоном експериментів в пошуках ідеального конструкта і латентно в цьому відчувається думка про відсутність будь-яких обмежень на такі експерименти. Це повною мірою лягає на думку Енгельса про соціальну динаміку, яка не має ніяких природних обмежень і відома лише історичним процесом, який можна і навіть необхідно на певному етапі очолити й направити в потрібне русло.
При цьому, якщо запитати Арістотеля, він би відкинув такі ідеї на тій підставі, що обмеження притаманні завжди й виникають з незмінної й постійної природи людини, і що для підтвердження провалу ідей 19 століття не потрібно було проводити експерименти ціною мільйонів жертв.
Цікаво, що протягом століть та чи інша позиція захоплювала уми людства. Занепад Греції відродив ідеї Платона, а на розквіті Римської імперії римляни знову відкрили Арістотеля. Розквіт Арабської цивілізації й розквіт середньовічної Європи припав на чергове "відкриття" Арістотеля, а Ренесанс і Просвітництво стали "відкриттям" досократиків і частково Платона, що і породило Маркса з Енгельсом. Хотілося б вірити, що нинішні часи, які цілком справедливо можуть бути названі марксистськими (не тому що всі навколо фанати Маркса, а тому що в цілому думка знаходиться в парадигмі Маркса й Енгельса навіть у тих, хто нібито проти комунізму), закінчаться і ми знову відкриємо Арістотеля.
Тому що Арістотель мав рацію, а Платон, Маркс і Енгельс помилялися і ми заплатили й будемо ще багато платити за ці помилки.
via Vladislav Pritula
