Жінка погодилась займатися математикою з дитиною за гроші
- Привіт! Скільки не бачились? Два роки? Три? Як справи? А ми ось виросли. В цьому році вже ЗНО здаємо! Я чого дзвоню. Ти не могла б позайматися з Ігорем математикою? У нього математика не дуже.
- Могла б.
- Дуже добре! Чи зможеш приїжджати до нас з наступного тижня?
- Ціна питання?
- В сенсі? Ти що, зі знайомих гроші брати збираєшся? Так ми ж з тобою ... ми з тобою ... Зовсім ви там охреніли зі своїм капіталізмом! Наживаєтеся! А якщо проста людина без грошей хоче в ваше коло пробитися, то без шансів. Вчителі в школах не вчать. І як дитина повинна здавати без репетитора? А якщо у батьків грошей немає, то все?
- Ну немає і немає. Давай квартиру мені прибереш або светр зв'яжеш. Ти ж добре в'яжеш?
- Я тобі не служниця!
На цьому трубка ображено замовкла. Думаю, з цього номера в мою адресу вона буде мовчати ще багато років.
Ситуація не одинична, інакше я б навіть не починала про неї говорити.
Прикро, але досі інтелектуальна праця не сприймається, як праця взагалі. Несправжня праця якась. Ось, стояти біля "мартена" за зарплату - то так. А провести екскурсію, позайматися додатково з чужими дітьми або організувати спектакль - тільки у вільний від роботи час на громадських засадах.
Я чому про екскурсію згадала. Зараз, в цій реальності, на сторінці Акбаша розгорілася суперечка з приводу зажирілого екскурсовода, який не бажає попрацювати за безплатно для пенсіонерів, соціально незахищених верств і просто, тимчасово безгрошівних громадян.
Ще раз. Мова йде не про шматок хліба, ні про ліки, не про предмети першої необхідності, а про екскурсію. Але, на шару.
- Тобі важко чи що?
Ця фраза холодить розум.
Хоча б тому, що подібним людям не приходить в голову прийти в магазин, попросити, припустимо, телевізор або пральну машинку, з фразою: «Тобі важко, чи що?». Тому що телевізор, предмет, який можна доторкнутися. А знання - щось химерне. І такі люди реально щиро не розуміють, що витрачений на отримання цих знань і розвиток час, має давати дохід.
Не розуміють, що, як і будь-який інша неоплачена і не бартерна праця - це подарунок. Дар. Так, дарувальник може прийняти рішення його подарувати. Його право. А можливо і ні.
Але, ні.
Завдяки совку нам дісталося переконання: «Призначати ціну за свою працю - соромно. Заробляти на знайомих - соромно».
На сторінці Ромки особливо зачепила одна духовно багата діва, яка вибухнула цілою гілкою коментарів про те, що вона зазвичай працює в мінус, а ті хто ні, всі моральні виродки і як страшно жити. І їй не важливо, що цей його заробіток - його хліб. Спосіб годувати сім'ю, яка, здавалось, не повітрям харчується. І час. Його час.
Але, не важко ж? Не мішки ворочати ж, а язиком молоти, то таке. Інакше, їй страшно жити.
А мені страшно жити, від того, що вони навколо. Любителі халяви, які ненавидять тих, хто заробляє своєю працею. Нескінченно заздрісні й жадібні. Закостенілі в совку.
Грьобаний совок. Коли ж ти вже нас покинеш?
Моя історія з Ігорем закінчилася передбачувано. Дзвінком спільних знайомих. Які зі сміхом повідомили про те, що я «зовсім охреніла» і що про це вже знає половина мого старого району.
А у Романа триває досі
via Оксана Кононова