Варґас льйоса зрозумів суть тоталітарної системи і питав себе

​​Можливо, комусь дивно, що я так люблю Варгаса Льйосу. А люблю ось за що: на відміну від усіляких сартрів-партрів з маркесами, цей перуанський хлопець добре зрозумів суть тоталітарної системи і поставив собі просте питання: чи хотів би я сам так жити?

"Від марксизму мене поступово відвернули деякі події, які мали місце наприкінці шістдесятих років: створення на Кубі МГПВ, Мобільних груп підтримки виробництва - то був евфемізм, за яким ховалися концентраційні табори, в яких упереміш сиділи контрреволюціонери, гомосексуали і звичайні злочинці.

Від поїздки в СРСР у 1968 році, куди мене запросили на якесь торжество, пов'язане з Пушкіним, у мене залишився поганий присмак.

Там я побачив, що якби був росіянином, то став би в цій країні дисидентом (тобто парією) або гнив у Гулагу. Для мене це стало шоком. Сартр, Сімона де Бовуар, Мерло-Понті і журнал “Тан Модерн” переконали мене, що попри всі негаразди в СРСР ця країна являє собою прогрес і майбутнє, це вітчизна, де, як казав в одному своєму вірші, який я знав напам'ять, Поль Елюар, “Нема ні повій, ні злодіїв, ні попів”. Але таки були бідність, п'яниці, що валялися на вулицях, і загальна апатія; повсюдно відчувалася колективна клаустрофобія, зумовлена браком інформації про те, що діялося там і в решті світу.

Досить було огледітися, щоб збагнути, що хоча класові відмінності як функція грошей зникли, нерівність в СРСР була величезною та існувала виключно як функція влади. Я запитав одного говіркого росіянина: “У кого тут найбільше привілеїв?” Він відповів: “У слухняних письменників. Вони мають дачі, де проводять відпустки, і можуть їздити за кордон. Це ставить їх значно вище за звичайних чоловіків і жінок. Чого іще хотіти?” Чи міг я обстоювати цю суспільну модель, як робив це досі, знаючи тепер, що не зміг би в ній жити?"

Маріо Варгас Льйоса "Поклик племені"

Галина Грабовська