Іван франко був номінований на нобелівську премію з літератури
Іван Франко є однією з найбільш цікавих, важливих й суперечливих особистостей в історії України. Він єдиний українець коли-небудь номінований на Нобелівську премію з літератури, яку через загибель так і не встиг отримати. Письменник залишив нам величезну літературну спадщину. Дослідники вважають, що його твори можна було б зібрати, уявіть тільки собі, у 100 томів!
На жаль, за часів совка постать Франка була дуже ідеологізована пропагандиською машиною. Найпопулярніший штамп був про «Франка передвісника, який чекав приходу більшовиків і визволять робітників й селян». Насправді ж навпаки, у своїй праці «Що таке поступ?» Іван Якович засуджував більшовиків, він писав, що тиранічний режим який проповідує Ленін не може дати нічого хорошого.
Так він говорив про них і у статті «Народники й марксисти»: «Дуже сумно, що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими». Варто підкреслити, що Каменяр завжди був переконаний у важливості демократичних інститутів й вірив, що кращих умов можна добитися чесною боротьбою, а не за допомогою ГУЛАГів й розстрілів.
Аби не входити у фарисейство, Франко ставився до себе дуже прискіпливо – він вважав, що справжній націоналіст має піддавати себе самокритиці. Його кредо виглядало так: «все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрасити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації».
Також Франко був одним з ідеологів руху за емансипацію. Каменяр розумів природність і важливість цього процесу тому вважав за необхідне його підтримати. Він на відміну від своїх сучасників бачив його не у руслі соціалістичної теорії, а в сенсі інтелектуалізації українсько жіноцтва. Іван Якович підтримував активну переписку зі засновницею феменістичних рухів на Галичині- Наталею Кобринською. Його праця у цьому руслі принесе плоди вже під час І світової, коли Олена Степанів стала першою жінкою офіцером зарахованою на військову службу.
Іван Франко сприяв розвитку політичної свідомості українців на Галичині у ХХ столітті. Саме він увів на західних теренах етнонім «українці» замість русинів. Так він про це говорив у своєму «Одвертому листі до галицької української молодежі» : «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».
Руйнуючи всі ідеологічні штампи, ми відкриваємо Франка як демократа, борця за права й справедливість, націоналіста й найвищого еталону інтелектуала. Людину, яка здебільшого відповідає сучасним українським прагненням і цінностям, а не закостянілого соціаліста.
Тож вітаємо вас дорогі друзі з 165-ю річницею народження цього видатного українця!
via Головецький Остап
