Віктор Бобиренко видав дуже важливий пост. Про те, як ми обурюємося на реальність. Замість того, аби працювати з нею.
Нам треба перестати повторювати один і то й ж патерн, звинувачуючи життя в несправедливості. Руйнуючи те, що працює.
Треба приймати життя і робити його кращим.
Це як санітарна вирубка лісу. Ти не можеш піти проти природи, Природа заточена народити ліс і згубити його. Але ти можеш продовжити життя лісу. Ти не можеш зупинити повені. Бо коли випадає дуже багато, навіть молоді дерева не зможуть всмоктати всю воду. Але відтермінувати і попередити паводок - можна.
І ти не можеш змусити капітал обслуговувати те, що неможливо обслуговувати. І будь-які примушення закінчуються втечею капіталів. Тоді й молоді не будуть мати на що робити справи. І не буде, отже, грошей для літніх. Закрутиш одне, то втратиш взагалі все.
Краще накопичувальна пенсія, страховий ринок і так далі, і тоді навіть літнім буде легше. Хоча за об'єктивних обставин - ніколи не буде краще за молодих. Це теж треба розуміти і враховувати протягом життя. Далі текст:
Генетичне лівацтво
Вчора відчув аж до мурашок і сліз ситуацію.
Був я у Комфі, налаштовував ноут.
Спочатку боковим зором, а потім прямо і уважно спостерігав. Сухенький жилавий дідок хоче купити в розстрочку на 10 місяців смартфон. Як виявилося – онучці на день народження. Дівчинка років 15-ти стоїть поруч.
А йому працівник безапеляційно:
- А скільки вам повних років?
- 76-ть
- Ой, вам жоден банк не оформить у такому віці кредит
- Так що я не такий як усі?
І у діда покотилася сльоза. І я теж почав мружитись, запекло.
Я собі чомусь ясно уявив: дід пообіцяв онучці новенький смартфон на днюху. Вирішив, що за 10-ть місяців гривень по 600/на місяць – витягне. Зате зробить онучці приємно. Буде вважати себе молодцем.
А тут облом. Причому в наглій формі.
Я працівнику магазину кажу:
- Ей, а полегше не можна? – на що він мені:
- Ну не я ж це придумав!?
Ну да, не він. Це ж якісь буржуї мінімізують ризики. Що візьме зараз дід смартфона, а там загнеться і не виплатить. І тут же подумалося: «які ж ви суки. Як же так можна?».
Але дід не підвів і зі злістю так:
- Добре, раз так, давайте за налічні. На картохі з бабкою два місяці сидітиму, але внучку порадую.
А внучка така:
- Дед, да ладно, пайдьом атсюда.
А дід, аж у бєшенстві:
- Ніт, нікуди не піду. Купуємо. Бач що надумали. Нема діду кредиту. Я все життя горбатився, а тепер не нужен їм.
Нічого, Олічка, нічого. Прорвемося. Не буде по їхньому.
І я відвернувся, бо туман у очах, сльози накотились.
Ось у цьому усі ми – українці. Якщо дістати – випрямляємось, стаємо горді.
І тоді – ховайтеся вороги у жито: буде вам і Хмельниччина і гайдамаччина. І Конотоп. І зараз оркам накидаємо.
А я про себе думав, що є послідовним антикомуністом і противником будь-якого лівацтва. Ну - ліберал до кісток.
А тут згадався Ілліч і його «булижнік – аружиє пралєтаріата».
Схотілося взяти каменюку і піти розбити вікна у тому банку, що не дає дідові розстрочку. І спалити мерседеса тому менеджеру, який наказав дідам не давати кредити.
І подумалося потім, коли емоція спала: а може це у мене виховання, середовище і мої знання роблять мене лібералом? І тому мене тоншить від будь-якого популізму?
А десь всередині я такий самий, як і більшість українців? Бити панів і палити фільварки?