Сім я згадала про союз та квартири в 35 40 років
Днями гостювали в однієї сім`ї. Старші розмовляли, з нотками ностальгії згадали про Союз, і що в 35-40 років тобі могли видати квартиру, не те що зараз. Я вже налаштувався слухати благодатну оду світлій добрій державі, але діалог раптово обернувся в іншу сторону, завдяки моєму батькові й історії про нашу родину.
Коли прийшли червоні, то ми виявились потрійними «ворогами народу», найперше – куркулі, по-друге поляки, по-третє католики. Пощастило, замість розстрілу призначили примусове переселення (що теж майже вірна смерть ) в Казахстан. Кого переселили про того більше і не чули, а хто розбігся і втік, то бідували, але вижили. Друга світова принесла полегшення, хоч і страшне, певне багато сил кинули на німців і від нашої родини, певне як від інших, чиї долі подібні, трохи відчепились. Осіли, хтось одружився, в когось діти, через певний час війна відступила, а голод ні. Репресії пережили, то вмерти без куска хліба теж не хотілось, господарства і землі нема, їх вже давно відібрали та «перерозподілили», тож хоч який Дідо ( використаю таку назву для свого родича ) був злий і ображений на червоних мусив йти до колгоспу робити. Працьовитий, трохи в механіці розбирався, людяний, сусідам допомагав залюбки, а от до колгоспу ходив через силу, бо потреба була. Якось наговорили на нього партійні старальці, що такий – то чоловік, своїм виглядом веде капіталістичну і антирадянську пропаганду, ходу справі не дали, але публічні збори з цього приводу зробили, щей документи, якісь підняли де родина ніби в списках репресованих. Засідання, мол вот в селі є «вороги народу», котрі стріляли нашим солдатам в спину, реакційні елементи, які ввечері замість прослуховування радянського радіо, збираються в хаті і моляться. Невесела вистава закінчилась, люди розійшлись, Діда ще не раз солдати, котрим він «стріляв в спину», запрошували за один з ними стіл, а по вечорам в хаті і далі збирались на молитву.
Ця історія зібрана мною і моїм батьком по зернинкам від бабусі, тяжко зібрана. Кожного разу як ми запитували, на її обличчі виступав жаль і страх, декілька років тому, вона зізналась, що досі боїться, радянське клеймо приналежності до репресованої родини переслідує усе життя, раптом хтось дізнається, раптом все повернеться. Яка ж була гарна, чудова і світла держава, що, навіть, тридцять років після її розвалу вона викликає жах.
Від підписника. Фото - ілюстративне.
