Україна та світ згадують голодомори ми пам ятаємо історії
Сьогодні Україна та світ згадує Голодомори. Ми пам’ятаємо страшні сторінки історії нашої нації. Тож, продовжуємо публікувати історії про Голодомор від наших авторів та читачів. Якщо вам теж є чим поділитись ми обов‘язково опублікуємо і вашу. Для цього пишіть @OstCap_Admin
Історія від нашого читача Михайло Водянчук
Про таке належить пам'ятати завжди - як в селян забирали останнє, як люди пухли з голоду та їли своїх дітей, як за одним доносом могла бути гарантована "висилка" до Сибіру. Навіть зараз ностальгії за комунізмом - хоч відбавляй, ідеї бородатого диявола середини ХІХ ст. нікуди не зникли і грають новими барвами на старих штандартах. Але ніяка найсмачніша ковбаса за 2,20 не вартує мільйонів загублених душ.
Зі спогадів Пилипа Корнійовича Лісовенка, мого дідуся, 1920-го року народження, уродженця с. Паланка (нині Заозерне) Ладижинської міської громади:
«…Наша сім’я відносилась до «середняків»(хоча, радше, то було не за рівнем достатку, а за кількістю дітей – семеро) – мали чотири десятини землі та господарство. Дуже багато говорилось тоді про НЕП - за ті кілька років сталось багато позитивних змін, це було значним полегшенням для селянства, але на жаль, все те швидко скінчилось. Мій батько, Корній Лісовенко, відмовився віддавати майно та вступати в колгосп, сказавши: «Не віддам нічого, і сам не піду!» - то був зарахований до «куркулів». Комнезами (комітет незаможних) – організовані банди
– місцевий кримінал, алкоголіки, нероби забирали, що бачили: коней, корів, овець, свиней, все що було в хліві та увесь реманент – плуги, борони та ін. Коли це діялось, мама, Євдокія Лісовенко, стояла на порозі хати, де був сильний протяг, і лиш дивилась на те все. Після того її паралізувало, хвороба покрутила ноги і більше 20 років вона була практично прикутою до ліжка.
Окремі люди, в Паланці, частину майна віддавали в колгосп, а частину залишали собі, через це їх не чіпали, але батько був гордий, то забрали все до останнього. Ходили з металевими шпичками, шукаючи сховане в землі. Було кілька нових кожухів, які тато закопав в землю, то так вони й зігнили там. Коли ці банди ходили селом, я з однолітками бігли до церкви, вилазили на дзвіницю та дзвонили в дзвони. Кожного разу нас ганяли звідти. В сільській церкві св. Миколая був дуже цінний іконостас, говорили, що коштував дорожче, ніж будівництво всієї церкви. Ікони були скріплені клеєм, а вся конструкція трималась на завісах. Комуністи відбили завіси і іконостас розлетівся, впавши на підлогу.
Якось татів товариш, який знався з комнезамами, прийшов до нас, та й каже: «Збирайся, Корнію, і тікай з дому, бо як не втечеш, то вишлють тебе в Сибір. Батько почав збиратись та підмовляв сусіда, на якого теж вже була виписана «путівка», але той не схотів, то його забрали «на висилку», там він і загинув. А тато втік в Одеську обл., напросившись на роботу в єврейську комуну через якогось єврея, бо там потребували доброго столяра. Восени 1932-го року, коли вже починався голод, я пішов в п’ятий клас, провчився може з місяць, як повернувся батько, та й каже: «Збирайся, їдемо зі мною на Одещину, бо помрете тут всі з голоду!». Тож з 12 років я вже різав з батьком вручну дошки поздовжньою пилою, заробляючи на хліб. Батько був неписьменним, від сили міг лиш своє прізвище написати, а я вже на той час добре знав математику, то рахував по «кубатурнику» (спеціальному довідникові) об’єм пиломатеріалів.
…Якось були ми зі старшою сестрою на базарі, вона купила горня колотухи та корж, щоб перекусити. Я стояв і їв цей корж, аж раптом ззаду мене якийсь молодий високий хлопець вихопив його в мене з рук і почав жадібно їсти, глянув на нього – а він весь опухлий з голоду…
… В сусідньому одна баба заманила до себе молодого хлопця, що йшов через село, кажучи: «Зайди, дам щось тобі їсти». А сама зарубала і зварила в печі його…
…Було багато великих густозаселених сіл, то гинули з голоду цілими сім’ями, в день ховали по 150 чоловік…
…Те, що забирали, вивозилось за кордон.
