Більше про країни, які намагалися врятувати економіку інфляцією в нашому відео.
З початком лібералізації економіки під проводом нового лідера країни Ден Сяопіна ситуація почала дещо налагоджуватися. В країну почав заходити західний капітал, завдяки чому у містах дещо підвищувалася зайнятість і доходи. Селянам дали більше свободи, тепер вони могли врятуватися від голоду вирощуючи продукти на присадибних ділянках, що раніше було заборонено.
Але все ж це не давало належного економічного ефекту - так, до 1990 ВВП на душу населення в країні виросло в півтора раза, проте його показник залишався просто мізерним - на рівні вже 300 доларів США.
Як і Туреччина сьогодні, у 1978-1996 роках Китай стимулював інфляцію, для того, щоб зробити китайські товари дешевшими для іноземного покупця. Середній її показник сягнув у цей період 26% в рік.
Піком був 1994 рік. Коли за один день, 1 січня, курс китайського юаня впав на 33%.
Та на відміну від Туреччини, в Китаї тоді вже був надзвичайно низький рівень доходів, що з інфляцією, що без неї. До того ж в країні залишалася планова економіка, а не вільний ринок, як в Туреччині. Це важливо. Адже в Китаї тоді ціни на внутрішньому ринку встановлювалися державою. Та і основні послаблення стовалалися окремих економічних зон. Ціни на ті ж товари, що продавалися на зовнішні ринки, для китайців були встановлені набагато вищими.
Тобто, для пожвавлення економіки Китай не тільки експлуатував практично безплатну робочу силу (а середня зарплата в країні у 1995 році складала близько 50 доларів США, це офіційно, і тільки у місті, коли сотні мільйонів селян взагалі не отримували ніякого доходу), а й вищими ніж для закордонного клієнта цінами на товари викачував з неї ті копійки, що залишалися.
Так, завдяки такій політиці комуністичному Китаю вдалося досягнути середнього річного росту ВВП у 10%. У підсумку ВВП на душу населення сягнуло 710 доларів США.
Інфляційний експеримент Китаю увійшов у світову економіку як “китайська загадка”.
Для системи загалом він мав позитивний ефект. Загальні обсяги економіки виросли майже у 6 разів. Комуністичний Китай збільшив свою присутність у світовій економіці, завоював нові ринки та продемонстрував усю вигідність розміщення виробництва на своїй території західним інвесторам, змусив задуматися світових економістів над цим феноменом.
Як ми вже говорили, такий ріст хоч і для світу вражаючий, але для населення Китаю він не грав великої ролі. Доходи населення залишалися одними з найнижчих у світі, а держава надалі сприяла нещадній експлуатації китайців, отримуючи з цього економічну вигоду.
У 1996 Китай припинить штучну девальвацію юаня і перейде до іншої крайності - встановить фіксований курс, який протримається до 2005 року. А після і до сьогодні Китай впроваджує більш жорстку монетарну політику. За якої й досягнув найбільших успіхів.
Ми не можемо сказати, що він це зробив здоровими способами. У комуністичній країні з плановою економікою це неможливо. Сьогодні високе місце Китаю у світовій економіці полягає передусім у наданні значних преференцій для західного виробника, податкових, митних і інших пільгах від держави.
Але у світі з’являються потужні конкуренти з більш демократичним ладом, у яких розміщувати виробництво стає вигідніше і безпечніше. Індія, Таїланд, країни Латинської Америки, та ж згадана нами Туреччина.