Є в мене давній донецький друг з лемків, які були переселені на Донеччину. Він старший мене.
Його дід вкінці 70х-початку 80х зустрічав в своїй хаті на Батьківщині першим тих, кого совєтська влада спочатку саджала на 20 років, а далі давала 10 років поселення в Сибірі. За учать в УПА. Вони їхали додому і заїжджали в Бахмутський район до свого давнього друга. Перепочити, поспілкуватися і далі аби рухатися на захід.
Тоді моєму другові було років 6-7.
Він пам’ятає тих худих, жилявих людей.
Дід завжди закривав двері і не давав слухати, про що спілкуються. Мій тоді ще малий друг виховувався совєтської дитиною. Олімпіада, зараз покажемо в Афганістані. Це все швидко відпаде і усвідомлення теж швидко прийде. Але тоді від нього ховали правду. Допоки не зізріє.
Та одного разу один з друзів діда підійшов до нього, погладив по голові і сказав: не відпусте нас мос‘аль. І твоє покоління це побачить і буде боротися. Боріться.
Інші почали на нього гримати, казати що ти таке кажеш. Аби малий не проговорився ніде.
Та ось це запам’яталось на все життя.
Не відпусте, то треба буде відірвати йому руку. Ось що думаємо.
Героям слава.
