16 лютого 1918 року кубанська рада проголосила незалежність народної республіки
Сьогодні в Україні відзначають День Єднання, але в цей день сталася ще одна подія, яка часто залишається за межами соціального бачення. 16 лютого 1918 року Кубанська Законодавча Рада проголошусила незалежність Самостійної Кубанської Народної Республік. Через декілька днів по закінчення сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про приєднання Кубані на федеративних умовах до УНР.
Кубанці були нащадками козаків, яких Олександр ІІ переселив на кубанські степи, аби вони несли свою військову службу на Кавказі. Попри певну віддаленість від центрів національного відродження, населення зберігало свою національну ідентичність. За останнім переписом Російської імперії більшість жителів відносили себе до україномовних. У 1903 р. на Кубанщині перебував Симон Петлюра, який допомагав упорядкувати козацькі архіви. Він, як небайдужий і активний діяч, пропагував проукранську орієнтацію серед місцевого населення. Зауважимо, що український рух тоді мусив боротися з прихильниками проросійського й «козацього» політичного угруповання.
Українська революція стала й для Кубанщини етапом державного становлення й руху до об’єднання з Батьківщиною. Коли посли Центральної Ради прибули до кубанців у вересні 1917, багато з її членів згадало про своє коріння й відчули зв’язок з Вітчизною. На жаль, доля козаків була важкою й трагічною. Більшовицькі загони з легкістю зломали опір малочисельних козацьких загонів. Відступаючи з Катеринодара, кубанці мусили приєднатися до загонів Білої армії генерала Корнілова й Алексєєва. Це був вимушений союз, бо іншого вибору не було. За словами Володимира Дем’яненка, саме бажання Кубані приєднатися до України було однією з причин агресії проти УНР.
Улітку 1918 році кубанці роблять спроби ще раз воз’єднатися з історичною батьківщиною, якою тоді керував гетьман Скоропадський. Микола Рябовіл, голова Кубанської Військової Ради, закликав ясновельможного пана гетьмана висадити український десант й підтримати українців. Усі діяння Рябовіла було зведені нанівець саботажем російських чиновників й офіцерів гетьманату та активною діяльністю українофоба генерала Денікіна. Останній добре запам’ятав цього «гайдамака». Білогвардійці, які боролися за «адін народ» вирішили українське питання на Кубані просто: погромами, убивствами й репресіями. Микола Рябовіла, який критикував політику «білих», убили офіцери контррозвідки Добровольчої армії біля готелю «Палас-Отель» у Катеринодарі. Вбивство Рябовола мало великий політичний резонанс, різні політичні організації та партії виступили з протестом, Кубань охопила жалоба, а кубанські козаки посилили дезертирство з денікінської армії. Це був початок розкладу цієї армії та її подальшої поразки від більшовиків.
Те, що не змогли знищити «білі», добили «червоні». Радянська влада набагато активніше й ефективніше почало викорінювати все українське на Кубані. «Розкоркулення», Голодомор, репресії й перманентна русифікація відірвало цю землю від історичної батьківщини. Станом на 90-ті роки ХХ століття українцями визнавали себе лише 3% населення, а це на 61% менше, ніж у 1926 році. Зараз більшість нащадків українців-козаків стали яничарами, які воюють проти своєї історичної Вітчизни на Донбасі. Ми віримо, що колись ці землі згадають своє коріння, минуле й повернуться до своєї Батьківщини.
