Жінка чоловіка якого взяли в полон просить про допомогу

Дзвінок. Жіночий голос в слухавці. Молодий. Але геть не бадьорий. Ледь стримує сльози. "Андрію, мій чоловік прикордонник. Ви його знаєте. Зустрічались в Маріуполі. Скажіть, чи є шанс його врятувати?" Вона знає відповідь на це запитання. Але хоче його почути від іншої людини. Немовби так, сказані журналістом вголос, слова набувають матеріальних рис. Я відповідаю їй те, що знаю. Що розумію. А ситуація наступна. Якщо ми не закриємо небо або не знайдемо додаткових стратегічних засобів ППО, літаків, ракет, ми не зможемо підійти нашою технікою до міста. І нам немає чим відігнати їхні літаки та ракети. Така правда. Вона це знає. Чомусь дякує. І наостанок просить не забувати говорити про Маріуполь. А я сиджу зараз, з мовчазною слухавкою в руці. Жінці нашого воїна не потрібні слова. І нам вони не потрібні. Україні потрібна зброя. Крапка.