Українці усвідомлюють себе як націю відмовляючись від російських наративів
В теперішній непростий час боротьби за свободу і незалежність нашої держави українці переживають й процес свого усвідомлення як нації. Ми відмовляємося від російських імперсько-совіцьких наративів й намагаємося замінити їх правдиво своїми, національними. Ми вже дійшли до розуміння того, що СРСР був таким же окупантом, як і Нацистська Німеччина чи Російська імперія.
Нещодавно нашу увагу привернув пост колишнього редактора «Історичної правди» - одного з кращих історичних видань в Україні. Пан Ігор Бігун обурюється тим, що в Мукачево знесли з монумента танк Т34-85 - пам’ятник радянському «визволенню» Закарпаття. На думку п.Бігуна, це є ницістю щодо пам’яті про Другу світову війну. Дозволимо собі не погодитись з таким його висновком, оскільки ці пам’ятники не є нічим іншим, ніж совіцький наративний міф про «велікую пабеду», що вилився в путінський «можем павтаріть», який ми, на жаль, тепер відчуваємо на собі. Радянський Союз в епоху Брежнєва масово продукував дані пам’ятники по землях, де тривали бойові дії. Для чого це робилося? На перший погляд це здається вшанування подвигу солдатів, серед яких були й українці, й інші національності, які боролися з нацизмом. Але якщо заглибитись в природу цих явищ, то ми побачимо іншу суть - це символ окупації. Цим «совіти» показували, що це їхня земля, а іншим народам - це сигнал бути смиренними перед міццю імперії. Такі символи радянської влади ставилися в анексованій Прибалтиці, в Україні, Білорусі. Усе це мало на меті одне: показати, що вони частина червоної імперії. Знесення даних монументів є звільненням наших міст від гнітючого радянського мілітаризму, який тримав у ярмі наш народ протягом майже всього ХХ століття, проводив репресії проти нас й пригнічував усе національне.
У Вас могло виникнути питання: «Що має бути замість цих пам’ятників і що робити з радянським минулим?»
Щодо першого питання, гадаємо, буде слушним замінювати ці «танки-освободители» пам’ятниками нашим національним героям, нашому славному минулому, нашим подвигам. Наводячи приклад того ж Закарпаття, ми бачимо в 1939 році подвиг бійців Карпатської Січі, які одними з перших вступили в збройну боротьбу з нацизмом у ХХ столітті, а саме зі союзником Гітлера, Угорщиною. На місці пам’ятника міг би стояти постамент боротьби закарпатців за єдність з історичною батьківщиною. У Львові замість совіцького пам’ятника навпроти Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, має стояти пам’ятник сучасним героям нашої вітчизни, які проливають кров на Сході й Півдні України.
Нам треба замінювати рафіновану радянську пропаганду нашими героями сучасності й давнини.
На нашу думку, українці, які проливали кров у лавах військ союзників у часи Другої світової війни, мають бути репатрійовані в рідні краї, віддаючи данину їх боротьбі проти зла. Українська історіографія має чітко розділяти радянський історичний міф з подвигами українців у боротьбі з нацизмом.
Зараз ми боримося з ворогом, який споконвіків бажає знищити нас як народ, як групу людей, що не вважає себе частиною «русского міра». Ми маємо остаточно й безповоротно розірвати будь-які зв’язки з росією, аби мати можливість далі розвивати себе як самобутній народ і показувати це світові.