Друг нашої ініціативи, солдат Михайло Примаченко, після мобілізації, перший раз з'їздив додому і от що розповідає.
Українська нація здивувала весь світ, але більше вона зуміла здивувати самих себе, українців, навіть, мене.
На минулих вихідних, в неділю, мені командир дозволив матнутися додому на півдня і не встиг він договорти як я вже біг з рюкзаком в сторону траси. Фактично це був мій перший в житті вихід в люди у формі ЗСУ і те, що я відчув на собі мені могло лише нагадати день мого весілля сім років тому.
Вибігаю на дорогу, починаю зупиняти авто, мені стають відразу декілька і один з водіїв каже: "Можу підкинути десь на 50 кілометрів", - сідаю, їду. Потім він мені: "Так приємно з тобою їхати. Давай я тебе завезу додому. Для скаженої собаки 200км не круг. Скажеш щось про гроші - ображуся". Я в приємному шоці дякую, сиплю гумором і мовчу.
Декілька годин дороги. Виходжу з машини і біля під'їзду зустрічаю рідного брата, якого не бачив з початку війни. Щиро радий. Він мені відкриває багажник авто і киває: "Ось майже все по списку. Гроші дам на решту- купиш вже сам".
Підіймаюся в квартиру, дивую приїздом всіх, бо ж ясно, що нікого не попереджав. Обіймаю дітей та дружину і тут Тарас сміючись такий: "Па, ти що вже виграв війну?))", - кажу: "Син, я ще й не починав воювати. Поки лише тренуюся, але я дуже стараюся, щоб обов'язково до тебе з Мар'яною повернутися".
Часу на всі справи залишається мало, тому кажу дружині, щоб збиралася на пікнік, а я поки лечу по магазинам. Забігаю в продуктовий біля будинку, щоб купити кави і запитати як доїхати до "Епіцентру", продавець мені: "Бери все, що хочеш безкоштовно і якщо треба, то ось ключі від мого авто". Щоб ви розуміли, з ним ми знайомі від сили три тижні і зброї в мене при собі не було))
Залітаю в "Епіцентр", набираю сокир, окулярів і ще всіких дрібниць для хлопців, біжу до каси і знаходжу старшого менеджера, питаю: "Знижку для ЗСУ пробити для 10-15% можете?", а він: "Для ЗСУ на ваші товари зроблю 40%. Йдіть на касу". Радію як дитина, що зекономив сімсот гривень лечу далі.
Вечір. Заходжу ще в працюючий магазин, забігаю, беру оберемок ременів для хлопців. Питаю скільки з мене, а господар магазину: "Безкоштовно. Після перемоги з тебе сувенір у виглядів якогось фото". Обіймаю дядька, тисну руку і в приємному шоці повертаюся додому.
Біля будинку зустрічаю з десяток хлопчаків років по 7-10, а вони дивлячись на мою форму мені:
- Дякуємо, що нас захищаєте!
- Будь ласка, хлопці.
- Слава Україні!!
- Героям слава, - відповідаю.
- Слава нації!!, - продовжують хлопці.
- .. мовчу.. бо вже задалеко відійшов, але за спиною чую дитячим голосом:
- Пи..да російській федерації!!, - чути сміх.
Далі був пікнік з сім'єю з розмовами як круто в нас змінилося життя після 24 лютого, і розмова з місцевою теробороною про те, що палити вогонь можна палити лише до темної пори доби.
А потім я зрозумів, що мені треба з дому виїхати о четвертій ранку, щоб вчасно бути в частині.
Дзвоню до старшини: " Це солдат Примаченко, питання: можна я опіздаю? І чи можна мені пароль для блокпостів", на що він мені: "Якщо ти опіздаєш, то ти ах..єш. Пароль не знаю. Роби що хочеш".
Ясно, треба збиратися прямо зараз. Набрав своїх нових друзів-солдатів і вони мені за 10хв знайшли машину, яка мене підкинула в сусідній обласний центр. Ясно, що грошей ніхто не брав.
Познайомилися в дорозі, де я хлопців переконав, що треба обов'язково оформити дозвіл на зброю і купити собі хоч щось для власної безпеки. Вже на місці мене зустрів брат, який чекав на мене в готелі, зняв мені номер, купив суші з пивом та виглялав мене на порозі.
Виїхали рано, багато розмовляли. Дуже тепло, по-братськи, що раніше виходило в нас не так часто. Приїхали вчасно. Мене з передачкою з дому вже всі чекали. Добу провів в дорозі. З сім'єю був мало, але воно того було варто.
За такий короткий час на собі відчув стільки людського тепла, як ніколи в житті до цього. Дуже приємно це відчувати від зовсім чужих людей. Хоча не такі вони вже чужі. Всі вони члени нашої великої української родини, за щасливе майбутнє яких варто воювати.