Створено національну асамблею 17 червня
17 червня представники третього стану й кілька представників дворянства й духівництва на пропозицію абата Сієса оголосили про створення Національної асамблеї. 19 червня духівництво, серед якого була міцна меншість священиків, які переймалися проблемами селян, вирішило приєднатися до депутатів третього стану в питанні перевірки повноважень. 20 червня король наказав зачинити залу Меню Плезір, у якій збиралися депутати третього стану, тож ті зібралися в залі для гри в м'яч. Там була проголошена клятва зали для гри в м'яч — не розходитися, доки не буде написана й затверджена конституція. 23 червня, на загальному засіданні в присутності монарха, Людовик XVI звелів депутатам проводити свої наради в окремих приміщеннях. Тоді як депутати дворянства й вищі духовні чини підкорилися й вийшли, представники третього стану й дрібних церковних чинів залишилися. Коли маркіз де Дре-Брезе прийшов із наказом від короля до депутатів покинути залу, Жан-Сільвен Байї, що виконував обов'язки голови, відповів: «Пане, гадаю, що зібрання нації не повинно нікому підкорятися», а Мірабо додав: «Тільки влада багнетів може змусити нас піти звідси». Зустрівши такий опір третього стану, який підтримали нижні чини церкви і п'ятдесят дворян, король запросив 27 червня усі три стани на спільне засідання.
Тим часом Національна асамблея продовжувала свою діяльність. 9 липня вона проголосила себе Національними Установчими зборами (Assemblée nationale constituante). У ці дні вона здійснила ще один вирішальний поворот: чимало з депутатів злякалися перебігу подій і почали подавати у відставку; Асамблея постановила, що вона представляє не тільки виборців кожного конкретного депутата, а колективно весь народ загалом. Таким чином втілився в життя принцип «національного суверенітету», який відстоював Дені Дідро. Установчі збори опиралися на підтримку народної більшості й на мережу «патріотів», а протистояли їм розрізнені міністерства, уряд без фінансів і зляканий нерішучий король.
За порадою Марії-Антуанети й свої братів-реакціонерів, Людовика, графа Прованського і графа д’Артуа, король вирішив стягнути вірні короні сили аби вирішити питання військовими силами. Попри такі рішучі дії у Людовика XVI був один страх- він боявся повторити долю короля Англії Карла І. Він старався все зробити аби не дійти до громадянської війни. Дані дії також налякали й парижан. Їм здавалося, що король розжене Національну асамблею штиками, що означало кінець всім спробам вирішити проблеми в країні.
На паризьких бар'єрах почалися заворушення. Король відправив у відставку надто ліберальних міністрів, у тому числі контролера фінансів Некера. Ця відставка сталася 11 липня, а 12 липня звістка про неї досягла Парижа. Після обіду в садах Пале-Рояль журналіст Каміль Демулен закликав натовп до самооборони. На його думку відставка Некера свідчила про наступ на народ. В садах Тюїльрі і на площі Інвалідів виникли сутички між парижанами й полком королівських німців князя Ламбеска, вояків якого звинуватили у вбивствах маніфестантів.
13 липня 40 із 44 митних бар'єрів було спалено, розграбовано зернові запаси монастирів, сформувалося. Вогонь революції був розпалений.
В результаті штурму Бастилії й подальших революційних подій Франції вдалося позбутися тягарів, які не дозволяли вирішити соціально й політичні проблеми. В Франції було скасовано повиності селян, ухвалено конституцію, скасовано привілеї, ухвалено декларацію прав людини й громадянина. Все це мало сприяти розвитку Франції, але на жаль, полярність набували радикали, які хотіли принести “світло своїх ідей” штиками, вогнем і терором.
Тема Французької революції надзвичайно є цікавою й потрібною, ми обов’язково про неї поговоримо!
Вітаємо французів зі святом й будемо раді отримати ще “Цезарів” в честь цього свята.