Україна очікувала зброю від сша до війни

До 24.02.22., коли мова була про напрямки співробітництва в сфері воєнної безпеки між Україною і США, то в сторін були протилежні очікування і пріорітети.

Україна завжди робила наголос на матеріально-технічній допомозі для стримування/відбиття агресії Московії. А по простому «Дайте нам американці зброї різної і побільше». Ну або хоча б побільше ПТРК Javelin.

США на це все казали «Добре, але…» і в основному наголос робили на інституційному вимірі співробітництва - давайте покращувати процес оборонного планування і державної політики в воєнній сфері загалом, особливо, якщо так хочеться в НАТО. І як наслідок, вітали новий цикл оборонного огляду чи Закон про нацбезпеку.

Ідея американців була в тому, щоб зробити нас більш самодостатніми в середньо- і довгостроковій перспективі через якісні інституції/планування в відповідній сфері.

Інколи здавалося, що в США все зводилося до інституцій і планування, хоча ні тим ні іншим танки Московії палити не будеш. В цьому власне була слабкість підходу США - пріорітети співробітництва базувалися на оцінці, що конфлікт із Московією буде і далі контрольований/тліючий, не вийде за рамки, і в України достатньо часу - цикл воєнного будівництва 5-7 років, хоча направду Україна спочатку мала вирішувати кризу боєготовності, а не будувати щось. Плюс, навіть добрі інституції і процеси в воєнній сфері не вирішують проблему розширення ресурсної бази як такої.

Після 24.02.24 пріоритет взаємодії змістився на матеріально-технічну допомогу тут і зараз, а віднедавна пішли розмови і про перспективу. І виявилося, що підхід «Дайте нам побільше зброї» таки працює. Бо армія - це про ведення бойових дій, перш за все. Все інше вторинне. Хоча до 24.02.22 здавалося, що все зводиться до «відповідності стандартам НАТО», а як і чим воювати то вже таке.

Але ясно, що зараз тушіння пожежі. Пожежі через те, що не підготувалися краще до війни, хоч і могли на наші обмежені ресурси. А саме якісні інституції і добре оборонне планування/політика в відповідній сфері дозволяє вижимати максимум із завжди обмежених ресурсів.

Тому, якщо говорити про середньо і довгострокову перспективу, треба знову повертатися до питання якісного оборонного планування/політики в сфері воєнного будівництва, що базуватиметься на оцінці загроз і нашого способу ведення війни.

Але і не забувати про матеріально-технічну допомогу, без якої теж ніяк. Добре, що тепер в України багато аргументів на тему якісного використання допомоги.

В кінці кінців, це історія про те, що не можна впадати в крайності, а варто шукати баланс. Нам підтягувати інституції, а партнерам не все зводити лише до них, не забуваючи про такий вимір взаємодії як матеріально-технічна допомога.